На початку XVIII століття російські донські козаки та старообрядці шукали притулок у Османській імперії, оселяючись на території сучасної південної Одещини. Це оповідь про свободу, віру та повстання, людей, які відмовилися від московської влади, знайшовши прихисток на перетині Дністра, Дунаю та Чорного моря.
Втеча від царських переслідувань
Після повстання отамана Кіндрата Булавіна (1707–1708), частина донських козаків, що страждали від репресій царської влади, втекла до Османської імперії. Їх знали як некрасівців — на честь отамана Ігната Некрасова.
Ці козаки не бажали служити Петербургу, не визнавали царської влади та прагнули зберегти традиційне козацьке самоврядування. Спочатку вони оселилися на Кубані, а згодом в турецьких землях: на берегах Чорного моря, поблизу гирла Дунаю та в Буджаку.
Віра, за яку їх переслідували
У ті часи тисячі старообрядців — прихильників “старої віри”, які не прийняли реформ патріарха Нікона — тікали від репресій московської церкви.
Їх спалювали на вогнищах, закидали у в’язниці, змушували відмовлятися від своєї віри та молитов.
Османська імперія, незважаючи на свою мусульманську ідентичність, надавала переселенцям можливість жити за своїми звичаями, якщо вони охороняли кордони та сплачували податки.
Так у дельті Дунаю виникли поселення липован — старообрядців, які й до сьогодні проживають у Вилковому, відомому як “українська Венеція”.
Чому саме наш край?
У XVIII столітті південна Одеська область (Буджак) була прикордонною землею між імперіями, дика і вільна.
Тут водилося багато риби, солі, простору та степів, тож було мало влади, але багато можливостей для тих, хто прагнув свободи.
Козаки й старообрядці швидко адаптувалися до нових умов: займалися рибальством, скотарством, солеварінням, а також торгували з турками, татарами і греками.
Декотрі навіть охороняли кордони Османської імперії, залишаючись при цьому окремими громадами з власним судом та старшиною.
Воля дорожча всього
Російські козаки та старообрядці емігрували не з легкого життя. Вони вибрали вигнання замість рабства, віру перед підкоренням, самоврядність замість царських указів.
Важливо. Ці громади не мають нічого спільного з сучасними росіянами, які підтримують імперську політику.
Вони — жертви російського централізму, а не його носії.
Старообрядці та некрасівці залишилися чужими для “русского мира”, рятуючись від його насильства, утисків та уніфікацій.
Отже, ставити знак рівності між ними та сучасними росіянами — історично неправильно та морально хибно.
Сьогодні їхні нащадки — липовани — зберігають давні традиції, мову та побут у прибережних селах Одеської області.
Їхня історія — це частина українського Півдня, яку варто пам’ятати та аналізувати: адже саме тут, на межі імперій, формувалася культура волі, яка завжди була сильнішою за страх.
Ключові місця на карті втечі:
- гирло Дунаю (Вилкове, Приморське, Жебріянка)
- Буджак (Ізмаїл, Кілія, Татарбунари)
- узбережжя Дністровського лиману
Історичні факти:
- Повстання Булавіна — 1707–1708
- Руйнування Запорозької Січі — 1775
- Перші громади старообрядців у Буджаку — кінець XVII – початок XVIII ст.
- Приєднання Бессарабії до Росії — 1812 (тоді липовани вже жили там століттями!)
«Історія півдня України — це не лише “приграниччя імперій”, а територія втечі до свободи, де волелюбні люди шукали себе та створювали нові громади, незалежні від царя», – зазначили в Українському інституті національної пам’яті.
За матеріалами: bessarabiainform.com
