«Друга війна мого батька»
донька Сергія Лебедєва
Вперше тато Альони потрапив на війну у 2014 році. На Донбасі він прослужив понад рік, після чого повернувся до цивільного життя.
— Ми типова українська сім’я, яка живе у Миколаєві. Повномасштабну війну зустріли вдома. Вранці 24 лютого прокинулися від вибухів, це було поряд з аеродромом Кульбакине. Тато одразу поїхав заправити наші автомобілі та закупати речі першої потреби.
Сергій зібрав рюкзак та наступного дня вирушив до ТЦК. І 26 лютого вночі разом зі своїм підрозділом чоловік прибув у Маріуполь.
— Вже тоді зв’язок був слабким. Тато писав повідомлення раз на день або на два дні. Коли почали з’являтися новини про оточення міста, він вийшов на зв’язок лише наприкінці березня, написавши: «Ми знайшли старлінк, у нас все добре. Я живий».
Повідомлення завжди були короткими: «+», «окей» або «зрозумів». Натомість тато просив доньку розповідати йому все, що відбувається вдома.
— Потім тато написав, що в них «гаряче» і часом обстріли «градами». Зв’язок знову зник. 3 квітня мене охопила тривога. Я знову писала. Повідомлення прочитали, але ніхто не відповідав. Тоді тато потрапив у російський полон.
Про полонених захисників Маріуполя Альона дізналася з російських телеграм-каналів. Вона переглядала кожне опубліковане окупантами відео та фото. На щастя, Альона знайшла батька — він був живий. А потім настала інформаційна тиша. І що з полоненими, ніхто не знав.
«Полон гірший за пекло»
Спочатку Сергій потрапив у колонію в Оленівці, потім у Таганрог, звідти у Володимирську область, а далі в Старий Оскол, Пакіно та Олексіївку. З першого дня це було фізичне і моральне знищення людини. На українців спускали собак та били шокерами. У травні 2024 року в колонії в Олексіївці на «прийманні» Сергія сильно побили. Захиснику зламали ребра, в нього гематома на нирці та травматизація хребта. На руках багато шрамів. Чоловік не хоче розповідати про них. Також у Сергія гепатит.
— Коли наших військових захопили в Маріуполі, їх п’ять годин везли в залізних клітках без світла, стоячи. Через брак кисню чоловіки втрачали свідомість і падали один на одного. Їх змушували по «понятіям» заходити й виходити з камери: не мали права піднімати голову та розправляти спину. Через це батько втратив вісім сантиметрів зросту. У лютому цього року, через поширення підшкірного кліща в колонії, в них відібрали всі речі. Росіяни не залишили ні одягу, ні білизни. А щоб вбити паразита, обпалювали шкіру військовим кислотою.
Одягли чоловіків лише 31 травня, коли готували на обмін. Щастям було мати наматрацники на ліжку — військові могли ними хоча б вкритися.
— Купалися вони раз на тиждень, без будь-яких засобів гігієни, і поверталися в сиру камеру мокрими. У багатьох розвинувся туберкульоз. Хлопців годували кашею або супом, що були схожі на залишки після миття посуду. Лише іноді у страві траплявся шматок картоплі. Також їжу приносили дуже гарячу та давали лише хвилину на обід.
Одного разу до них приїхав Червоний Хрест та Тетяна Москалькова (омбудсменка з прав людини в росії): привезли печиво, льодяники та сигарети. Сергію навіть перепало два печива. Коли Альона дізналася, де знаходиться батько, то постійно писала йому листи, але він не отримав жодного. Начальник режиму тримав людей у повній ізоляції. Навіть не можна було розмовляти. За весь час у полоні Сергій бачив лише одного хлопця зі свого батальйону.
Аби не зійти з розуму, сидячи з сімома чоловіками в одній камері, Сергій будував плани на майбутнє: «Ось я вийду з колонії і поїду до омріяної Іспанії. Хочу займатися парусним спортом, здійснити плавання». Чекав моменту, коли побачить доньку, онуку та дружину.
«Вітаємо, захисник вдома»
Сергій філософськи ставився до полону, казав собі: «Мені потрібно пройти дев’ять кіл пекла, і тоді я повернуся додому». На восьмому колі — захисних повернувся.
— 25 червня 2024 року батька звільнили з російського полону. Він зателефонував дідусеві, сказав, що вдома — в Україні. Я не вірила до останнього, думала, що це шахраї знущаються. І тут мені приходить сповіщення у «Дію» — «Вітаємо, захисник Лебедєв Сергій Васильович скоро приїде додому».
Згодом на українських телеканалах почали викладати новини про те, що пройшов обмін полоненими. У кадр потрапив і Сергій: він розплакався, почувши українську мову.
— Тато зв’язався зі мною наступного дня. І так легко, ніби нікуди не зникав: «Я вдома. Як у тебе справи? Як ви тут без мене?». Після обміну їх нагодували і відвезли до реабілітаційного центру, де забезпечили необхідним, обстежили і направили до вузьких спеціалістів.
Сергій ще не адаптувався до звичайного життя — лікується від травм. І все ще планує поїхати в Іспанію.
— Батько ще не розуміє, що відбувається в цивільному житті. Він виїжджав із мирного міста, а повернувся в місто, понівечене війною. Тому читає новини, намагається наздогнати те, що пропустив за два роки ізоляції. Не показує нам, що пережив, та жартує, що тепер у нього є «поблажки» і картоплю не доведеться копати.
Альона каже, що за понад два роки в російському полоні з 501-го батальйону обміняли лише 24 людини. Дехто з українців повернувся додому в чорних пакетах, без внутрішніх органів. На їхніх тілах був суцільний розріз — від підборіддя до пахової зони. Інші військові поверталися з вагою близько 35 кілограмів і понівеченими тілами від катувань. Крім цього, з 501-го батальйону засуджено 22 бійці — з них два на довічне. Так окупанти намагаються приховати свої злочини. І це лише маленька частина наших захисників, які наразі перебувають у російському пеклі.
