Коли до лікарні приводять людину, яка страждає від болю, боїться або сподівається на порятунок, першими її зустрічають не стіни й не кабінети, а люди. Саме вони приймають, вислуховують, заспокоюють і роблять перші кроки на шляху до одужання. У приймальному відділенні Ізмаїльської міської центральної лікарні такою опорною постаттю вже понад три десятиліття є медична сестра Єфросинія Василівна Тангер. Загалом її медичний стаж налічує 45 років. За цей час тисячі пацієнтів пройшли через її руки — з травмами, болем, тривогою й вдячністю. Кореспонденти поговорили з нею про професію, людей, роботу лікарні та про те, чому медицина для неї — це покликання і спосіб життя. Про це повідомляють у пресслужбі Ізмаїльської лікарні.
— Єфросиніє Василівно, скільки років ви працюєте в медицині?
— Мій загальний трудовий шлях у медицині триває вже 45 років. Після закінчення Одеського другого медичного училища в Одесі, Одеській області, я три роки працювала у хірургічному відділенні Ізмаїльської міської лікарні. Потім у сімейних обставинах довелося змінити місце: діти були маленькі, потрібно було, щоб вони відвідували дитячий садок, тож я прийняла пропозицію стати фельдшером на звірофермі й пропрацювала там 11 років.
У 1994 році я повернулася до міської лікарні Ізмаїла і вже 31 рік працюю саме в приймальному відділенні.
— Ви родом із нашого краю?
— Так, я народилася в селі Багате. Як обрала професію? Моя старша сестра вчилася в тому ж медичному училищі в Одесі, тож мама порадила: «Іди вчитись разом із сестрою». Я послухала — і жодного разу не пошкодувала. Дуже люблю свою справу!
Ще під час навчання найбільше мені подобалися практичні заняття. Обидва практичні курси проходила тут, в Ізмаїлі, у хірургічному відділенні міської лікарні: роздавали ліки, робили уколи, виконували різні маніпуляції.
Колись медицина мала інші підходи: наприклад, підшкірне введення кисню чи зондування були звичайною практикою.
Після декретної відпустки працювала процедурною медсестрою.
— Кажуть, що приймальне відділення — це своєрідне обличчя лікарні.
— І правда так. Людина, що приходить до лікарні, насамперед бачить нас. Тому ми намагаємося привітно зустріти, вислухати і надати першу допомогу. Оглянули, дізналися скарги й запросили лікаря: без нього питання не вирішити. Усі діагностичні й терапевтичні рішення підписує й несе відповідальність лікар — травматолог, невролог, хірург, кардіолог тощо. До нас, у приймальне відділення Ізмаїльської центральної міської лікарні, звертаються також для обстежень — фіброскопія, комп’ютерна томографія, рентген. Потік пацієнтів значний!
— Ви працюєте тут уже понад тридцять років. Як змінилися люди за цей час?
— Ставлення людей стало більш вимогливим. Іноді чуємо: «Ви нам повинні». Ми, звісно, зобов’язані допомагати, але не завжди люди звертаються за тією спеціалізацією, яка є в приймальному. Наприклад, тут немає терапевта.
Все одно намагаємося надати допомогу, бо люди приходять із болем.
І часто люди переконані, що вони здорові — але не проходять профілактичних оглядів. Є сімейні лікарі й профільні огляди, але чи всі ними користуються?
Піклуватися про здоров’я потрібно не лише заради себе, а й заради родини. Коли старші хворі, це велике навантаження для дітей.
Пам’ятаю, як у дитинстві мама працювала в полі, і приїжджав пересувний флюорограф — люди проходили обстеження просто в полі.
Сьогодні інфраструктура інша, але відповідальність за здоров’я залишається особистою справою кожного.
— Скільки пацієнтів у середньому проходить через приймальне відділення за добу?
— У середньому 50–60 осіб. Наприклад, учора було 27 госпіталізацій і близько 30 пацієнтів отримали амбулаторну допомогу.
Багато звернень пов’язані з травмами — порізи, забої, укуси; є консультації, огляди, направлення.
Якщо в певне відділення приходить 10 пацієнтів, через приймальне можуть пройти 50.
А в період ожеледиці навантаження різко зростає — тоді буває й до 100 людей.
Пам’ятаю рік сильного гололеду: ми працювали, як єдиний механізм — накладали гіпси в чотири руки, бо не встигали. Лікар оглянув — і ми відразу фіксували переломи.
— Чи трапляються у приймальному складні ситуації?
— Різне буває: і нетверезі пацієнти, і конфліктні ситуації.
У нас є кнопка виклику охорони, відеоспостереження.
Зараз працювати стало простіше — приймальне відділення після ремонту просторе й облаштоване. Раніше ми перебували в підвалі: кімнати були маленькі, зв’язок поганий.
Головне — зберігати спокій і не сваритися, бо люди приходять зі стражданням.
Ніхто не залишиться на вулиці: якщо привезли людину в тяжкому стані, її оглянуть, допоможуть помитися, переодягнутися. Є необхідні речі та підтримка. Кожна людина має право на гідність.
— Як змінився склад колективу за ці роки?
— Молоді стало більше. Ми навчимо молодих медсестер, підкажемо, пояснимо.
Робота складна — як у травматології, так і в хірургії чи неврології.
Але в складні моменти відчувається єдність і сила колективу — усі працюють разом.
У лікарні працює майже 700 людей. Я знайома з багатьма — у лабораторії, у рентгені, в різних відділеннях.
Без взаєморозуміння й дружби не буде справжнього колективу — і тоді страждатиме сама лікарня.
— Чи є у вашій родині інші медики?
— Так. Сестра — медик, я теж у медицині. Невістка працює в інфекційному відділенні та у приймальному. Тепер ми “агітуємо” онуків: хотіли б, щоб внучка стала фармацевтом — це хороша і потрібна професія.
Як кажуть, лікарні та аптеки ніколи не будуть зайвими.
— Якби довелося вибирати професію ще раз, що б ви обрали?
— Я б знову обрала медицину.
Мені дуже цікаво ця робота. Пам’ятаю, як працювала в хірургії — завжди захоплювало те, як працює операційний блок і хірург.
Життя склалося так, що я не стала лікарем: вийшла заміж, народилися діти. Чоловік довго хворів на діабет — я водночас мала одну “лікарню” тут, в роботі, і іншу — вдома.
Та медицина завжди була і залишається моїм життям.
— Що б ви порадили людям як медпрацівник із таким великим досвідом?
— Дбайте про своє здоров’я. Ніхто цього за вас не зробить.
І, звернувшись до лікарні, будьте вдячні лікарям за допомогу, яку вони можуть надати. Лікар — не Бог; він робить усе можливе, але іноді результат залежить від багатьох обставин.
…У приймальному відділенні життя не зупиняється ні вдень, ні вночі. Тут постійний рух: швидкі, пацієнти, лікарі, медсестри, тривоги, виклики, рішення.
Саме тут починається шлях пацієнта до лікування.
Коли в кінці розмови запитали Єфросинію Василівну, з чим можна порівняти приймальне відділення, якщо уявити лікарню як живий організм, вона задумалась і тихо усміхнулась.
— Напевно, із серцем, — сказала вона. — Через нього проходять усі.
У цих простих словах — правда про людей, які щоденно першими зустрічають чужий біль, щоб допомогти йому відступити.
Створено за матеріалами: bessarabiainform.com
