Ніяких поблажок!
Із В’ячеславом ми познайомилися чотири роки тому, коли він, закінчуючи другий курс університету в місті Ізмаїл, проходив практику в рідній Ренійській школі №5.
Студент, який пересувається в кріслі колісному, міг отримати звільнення від практики, проте він категорично не приймає жодних поблажок. Своєму наставнику, вчителю історії Тетяні Михайлівні Кузнєцовій, молодий чоловік сказав: «Може, перший урок у мене не вийде ідеальним, але той урок, який я дам дітям, — урок мужності та віри — буде важливим».
Говорили: ходити не буде
Наталя Адамівна, мама В’ячеслава, почала возити сина до дитячого реабілітаційного центру Бориса Литвака з чотирьох років, хоча дорога з міста Рені до Одеси — не близька.
— Він спочатку навіть не сидів, голову не тримав, — згадує Наталя Адамівна. — Багато хто казав: «Навіщо ти їздиш в Одесу — він усе одно ходити не буде». Але ми продовжували їздити до його 16 років. Завдяки цьому центру Слава і дельфінарії відвідував, і на конях катався. Я навіть навчила сина їздити на триколісному велосипеді, він сам педалі крутив! Слава сам одягається, пересідає з крісла за робочий стіл. Він закінчив університет і на півставки працює технічним консультантом у Ренійському ліцеї №3, який краще за інших пристосований для маломобільних людей. Так, син працює поки що не за профілем — він обслуговує комп’ютери, веде сайт ліцею. Звісно, Слава мріє викладати, але поки що немає ставки. А в тому, що він хороший викладач, я не сумніваюся. Торік до нього звернулися три випускниці з проханням підготувати їх до тестування з історії. Слава займався з ними всього півроку, і вони склали тести на 180 балів і вище.
Не світило навіть «вулиці підмітати»
— У центрі імені Бориса Литвака я бачив багато чого, це було моральне загартування, мотивацією до дій стала сама ситуація, — каже молодий педагог. — Пам’ятаєте, як раніше дітей лякали: не будеш вчитися — підеш вулиці підмітати. А мені навіть це не світило — вулиці підмітати. Я розумів: активні ігри не для мене, у настільні довго не пограєш, комп’ютер теж набридав, а часу — хоч відбавляй. Залишалося одне — вчитися. Мені не було й шести років, коли я пішов у перший клас. Пам’ятаю, директор школи Тамара Сергіївна Струкова сказала: «Слава, ти — з нами!», і за лічені дні в початковій школі для мене був побудований пандус. Частіше вчителі приходили додому, але щойно дозволяла погода, я просився до школи, щоб побути на уроці, поспілкуватися з однокласниками. Потім директором школи стала Юлія Іллівна Недова, вона організувала навчальний простір у школі так, щоб для мене не було жодних перешкод. Я написав дослідження в рамках Малої академії наук на тему: «Захист прав інвалідів з Х століття — до сучасного періоду». У процесі збору матеріалів я не міг потрапити до районної бібліотеки. Вона для мене і сьогодні недоступна — немає пандуса. Однак бібліотекарі підбирали для мене літературу, і навіть найрідкісніші документи дозволяли брати додому. Мою дослідницьку роботу було визнано найкращою.
«На іспит? Не сміши мене!»
— Коли я вступав до університету, — продовжує наш герой, — діти з інвалідністю могли не складати ЗНО. Мене це обурило, як так: я одинадцять років навчався — і не буду складати ЗНО?!
Тим паче що на кону — золота медаль, адже у В’ячеслава з усіх предметів було «відмінно». На іспиті в Ізмаїлі він перехвилювався і трохи до десяти балів не дотягнув. На жаль, медаль було втрачено, але ж почуття власної гідності — дорожче!
Хай там як, балів цілком вистачило для вступу. Ба більше, молодий чоловік вирішив навчатися на стаціонарному відділенні.
— Так, я працював удома за індивідуальним планом, і в університеті думали, що складатиму заліки та іспити дистанційно, — згадує перший рік навчання В’ячеслав Валерійович. — Але я приїхав до університету. Розмітки немає, де пандус — незрозуміло. Підійшов до охоронця: «Мені на іспит треба, як зайти?». А охоронець у відповідь: «На іспит? Не сміши мене!» — «Я серйозно, мені треба на іспит!». Відкрили аварійний вихід: виявляється, там був пандус, просто ним ніхто ще не користувався. Коли я приїхав на наступний іспит, для мене вже і двері були відчинені, і розмітка зроблена.
Викладацький склад з усіх питань ішов на контакт.
— Я міг навіть зателефонувати ввечері, і мене консультували. А потім почалася пандемія — і всі студенти пішли в онлайн. Стало взагалі легко: сідаєш за комп’ютер і слухаєш лекції.
Замість кнопки виклику — наклейка
Як оцінює В’ячеслав своє місто — з погляду доступності для людей з інвалідністю?
— Якщо за 12-бальною системою, то з великою натяжкою на «вісімку», — каже наш співрозмовник. — Я був дуже радий, коли зробили прохід на набережну, який перетинає рейки, — тепер я можу бачити Дунай і кораблі.
В’ячеслав і його мама розповідають, що багато пандусів зроблено для «галочки» — крутий з’їзд, двері відчиняються на себе. Якщо замість пандуса — кнопка виклику, то це ще не означає, що вона працює.
— Скажу більше: буває замість кнопки — наклейка, імітація. Зі стіни однієї організації я таку наклейку просто стягнув, — каже наш співрозмовник.
Коли і дві сходинки — нездоланна перешкода
— У нещодавно упорядкований парк ми з сином можемо потрапити тільки з чотирьох із тринадцяти входів через бордюри, — продовжує Наталя Адамівна. — Дуже часто доводиться пересуватися проїжджою частиною, бо на тротуар не «заскочити». Одного разу нас вилаяв водій: «Ви що, тротуару не бачите?!» А я у відповідь попросила його допомогти. Як він не крутив візок — не вийшло. Сподіваюся, надалі він буде лояльнішим до людей.
Довелося родині «повоювати» і за благоустрій під’їзду. Попри те, що живуть на першому поверсі, дві сходинки стали непереборною перешкодою.
Пройти комісію — випробування
— Пандус у поліклініку дуже крутий, забратися складно, — розповідає Наталя Адамівна. — Кабінети лікарів сімейної медицини — на третьому поверсі, а ліфт не працює. Чому не розташувати сімейну медицину на першому поверсі? Адже це не тільки людям з інвалідністю буде зручно, а й літнім.
Ще одне випробування, яке періодично мають проходити люди з інвалідністю, — лікарсько-трудова експертна комісія (ЛТЕК).
— Кожні п’ять років видають новий візок, але щоб його отримати, потрібно пройти ЛТЕК, а найближча — в Ізмаїлі, — розповідає Наталя Тихня. — У Славіка з вісімнадцяти років оформлено безстрокову інвалідність, але однаково для отримання візка потрібен висновок. Уявляєте, як буде хлопцям, які повернуться з фронту з інвалідністю?
Потрібно жити на повну!
Ще одна проблема — це те, як сприймають людей з інвалідністю.
— Я помічала, що багато хто боїться спілкування з такими як Слава: не знають, про що говорити і як говорити, — зізналася Наталя Адамівна. — Буває, йдемо вулицею — і перехожий нас роздивляється. Славік у таких випадках каже: «Я такий самий, як і ти, тільки не ходжу!»
В’ячеслав переконаний, що люди з інвалідністю мають жити на повну:
— У нас у країні з 2014 року триває війна, і герої, які віддали здоров’я за Батьківщину, вже серед нас, — каже історик. — Кожному з них — шана, повага і подяка! Кожен із них має знати: він потрібен Україні, вона піклуватиметься. Не скажу, що всі будуть із відкритим серцем, але якщо ти сам виявиш наполегливість, допомога буде надана. Я готовий поділитися своїм досвідом, пояснити всю «кухню», про яку не заведено говорити публічно.
В’ячеслав переконаний, що в Ренійській громаді давно настав час створити громадську організацію, яка об’єднуватиме людей з інвалідністю, і готовий увійти до її активу.
Матеріал підготовлений завдяки фінансовій підтримці Української Асоціації Медіа Бізнесу за гроші «Німецького Фонду Маршалла з США» та «Українського Медіа Фонду»
