Вадима Герасимовича колеги та кінокритики називають Майстром українського кіно. Олена – частина великої кінематографічної сім’ї, де кожен – самородок високого огранювання. Ми з нею зустрілися у Бухаресті. І це знайомство я зберігатиму в скриньці найцінніших своїх людських відкриттів.
– З чого складалося Ваше довоєнне життя?
За кілька місяців перед початком повномасштабки закінчилися зйомки у картині «Дім за склом» режисера Тараса Дроня, яка цього року вийде на екрани. Це була мегацікава робота, неймовірна просто. Крім цього, був театр «Шутка» – кохання всього мого життя – шість абсолютно таких у хорошому сенсі крейзі-жінок, яким вдалося відродити свою блискучу програму майже 20-річної давнини. Ми навіть взяли приз на одеській «Комедіаді» за рік до вторгнення.
Окрім акторства, у мене були всі ті майстер-класи, які я веду зараз і тут, у Бухаресті – тілесні практики, стрейчінг-релакс, «Слово і голос», психотерапевтичне фотопозування.
А тоді, напередодні увечері, у нас була вистава в центрі Олеся Курбаса. У повітрі вже дзвеніла тривожна напруженість, від кожного повідомлення підкошувалися ноги, руки тремтіли, але виставу треба було відіграти, а вона пластична, фізично дуже складна, багато руху без слів. І в нас повна зала народу, люди в проходах. Я в якийсь момент просто вольово вимкнула телефон, сказавши собі: якщо почнеться все прямо зараз – ми дізнаємося про це після вистави. І ми якимось дивом відіграли на ура – глядачі плакали, сміялися, всі обіймалися, цілували, квіти дарували, фотографувалися і ніяк не розходилися, бо було відчуття, що жах насувається невідворотно.
– Як повномасштабна війна увійшла до Вашого життя?
Після вистави я їхала дуже тихим нічним містом, абсолютно прекрасним, і було відчуття, що все завмерло, і треба запам’ятати кожну секунду цієї тиші. Я провалилася в сон під ранок і пропустила сім дзвінків від доньки. Вже побачивши їх, зрозуміла все. І перша думка була – запастись кормом для собаки. Схопилася в машину і помчала до Епіцентру. Потім, як було рекомендовано, почала набирати воду. Виїжджати не збиралася. Але, дивлячись на доньку, в якому вона стані, вирішила, що їй потрібна допомога. А їхні роботодавці одразу перевели фірму на Західну Україну. І я стрибнула за нею в поїзд разом із собакою без особливих речей, тільки з тривожним наплічничком, який за її наполяганням носила з собою.
А потім румунські родичі почали кликати сюди. Всі були впевнені, що це довго не триватиме. Донькина фірма зняла інший готель, де не було місця сім’ям, так я тут і виявилася – всупереч своїм бажанням, намірам, і це мене дуже довго мучило. І в принципі, якби я не знайшла, як себе реалізовувати та виправдати своє тут перебування, то не знаю, як би я це витримала – переїзд, почуття провини, без країни, без доньки.
– За кордоном мало кому вдається влаштуватись у роботу, не погодившись на низькокваліфіковану працю. Ви, схоже, рідкісний виняток?
Нині вже можна сказати й так. Двоюрідний брат, який одразу дав мені притулок, вирішив, що мені потрібно в люди й негайно чимось займатися. І «прилаштував» до якогось свого знайомого до магазину. І там я перші пару місяців якось прожила, умовляючи себе, що це така «нова роль». Але це був шок і дуже боляче з огляду на те, що відбувалося тим часом там, удома. Ні спати було неможливо, ні зосередитися на цьому мирному житті, яке нестерпно контрастувало з моїм станом. А магазинчик знаходився у великому торговому центрі, де люди – ситі, доглянуті, добре одягнені – приходили робити покупки. Я дивилася на них і думала: Господи, лише місяць тому це були ми, і не припускали такого розвороту долі. Це був дуже травматичний і водночас повчальний досвід.
У Києві я мешкаю біля великого торгового центру з ескалатором, під яким розташовані численні загородочки з ювелірними магазинами: і в цих золотих клітинах сидять продавчині. Я піднимаюсь і завжди думаю: Боже, який жах – працювати в такому місці! І ось я опинилась у такому загінчику в березні двадцять другого року. При цьому я терпіти не можу носити цяцьки – це золото-діаманти. І ось я серед цього марення. А ввечері – тітчин телевізор із телемагазином, де 24/7 продають прикраси. Я виживала з останніх сил, при цьому ще освоїла бухгалтерію румунською мовою п’ятьма носіями з термінами! Матка Боска! Зате мої мізки розвивалися на всі боки.
І в якийсь момент я зрозуміла, що настав час знову починати займатися фізично. Я стала своїм компаньйонкам показувати вправи: як можна, стоячи на робочому місці, підкачувати сіднички, робити зарядку для обличчя, ще щось.
Коли цей психологічний експеримент із магазинчиком нарешті закінчився, я дала по українських групах оголошення про заняття у парку. І одна з наших жінок – мій талісман – розповіла, що в організації IOM потрібна людина, яка говорить і румунською, і англійською, і українською, і російською. А я і є така людина. Плюс французька. І мене взяли перекладачкою румунської психологові Діані на індивідуальних консультаціях та групових заняттях. А якусь частину часу дозволили працювати на свої теми, і самій проводити заняття – те, що я можу і вмію. Тому я з величезною вдячністю та з величезним ентузіазмом працюю.
Всі люди, які опинилися тут, поранені війною. Є ті, кому взагалі повертатися нема куди, у яких просто не залишилося вдома. І це такі травми, такі рани, коли людині потрібна комплексна допомога – і психолога, і психотерапевта. І іноді навіть психіатр також підключався.
І ці мої заняття допомагають комплексно людей підживлювати, повертати їм якісь острівці опор, внутрішніх ресурсів, спираючись на які їм буде простіше будувати або щось нове, або повертатися, або просто жити кожен свій день тут і зараз. Цьому теж багатьом треба вчитися.
Звичайно, про кіно чи театр я мрію. Це трішечки нагадує залежність: той, хто одного разу потрапив на знімальний майданчик чи сцену, пропав. Залежний, але від добрих речей. Там, де добре, звісно, хочеться туди знову.
– Звідки стільки мов?
Папа українець, мама румунка з Бухареста, яка приїхала вчитися до Москви у 53-му році та в інституті познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, і мова спільна у них була російська. Так він у сім’ї й залишився, але мама завжди говорила при нагоді з нами румунською. До Бухаресту ми їздили в гості щороку або навіть двічі на рік, до нас приїжджали родичі, тож я зі слуху добирала. Українська – природно – у школі, бо мама віддала до тієї школи, де я могла її вивчити. Тоді це було досить рідкісним запитом, але, як бачимо, мама була провидицею. Англійська – така собі – теж вивчалася в школі. Я її після основного інституту добирала на курсах, сама вчила і вийшла на добрий рівень: могла навіть перекладачем працювати. А французька вийшла, бо у 98-му чоловіка запросили на роботу до Франції. Думали, на рік, а затягнулося на 6 років. Там у нас народилася дитина, і там я отримала ще додаткову освіту щодо тілесних практик, але для цього спочатку вивчила мову до рівня майже рідної. І коли вже вся ця французька історія закінчилася, мені в Києві довелося переучуватися назад, тому що я вже настільки звикла проводити заняття французькою, що автоматично не перемикалася.
– Подорожі з срср, навіть у країни соцтабору, дозволялися далеко не всім. Чому вам не відмовляли?
Мама завжди жила з тугою по Батьківщині, дуже любила Румунію і це кохання прищепила нам. Але вся родина працювала на кіностудії Довженка, робота була цікава, мама любила те, чим займалася, тож ми їздили до Бухареста у гості. Ми мали отримувати дозволи різних рівнів, починаючи від піонерського активу чи комсорга класу, потім класної керівниці, завуча, директора. Потім це можна було нести в ОВІР, і там нас теж перевіряли, практикуючи тонке знущання. Ти вже підписав, зібрав, приніс. Вони брали цей папірець і шкодували: «Як шкода, ось тут ось формулювання у вас неправильне, це потрібно переписати». І, звичайно, знову зібрати всі ці підписи, бо терміни дії колишніх вийшов. У нас вже виробилися свої методики, як із цими хлопцями впоратися. Мама казала: «Та справді, шкода, будь ласка, своєю рукою напишіть, як правильно, щоб я наступного разу не помилилася». Вони писали, ми все збирали, підписували, приходили, й сценарій повторювався. І тут мама діставала їхню «шпаргалку», їм уже не було чого заперечити, і нас випускали.
На щастя, вона до останнього зберігала своє громадянство, і нам жодного разу не відмовили. Це супроводжували свої нюанси. Наприклад, із Києва вона не могла виїхати без оповіщення відповідних органів. Але кіностудія – це цілий світ, мурашник, де казка народжується під руками, а нудно ніколи не буває. Мама дуже любила влаштовувати екскурсії для нашої школи та класу. Один цех підготовки зйомок чого вартий! З макетами кораблів, паротягів, історичними декораціями…
– Ваші думки про перспективи – які вони? Чи є план на майбутнє?
Ці думки блукають, як у всіх нормальних людей, але я не знаю на них відповіді. Я за цей час жодного разу не була вдома, не бачила дочку та нікого з минулого життя. Мене тут тримає і мій собака, і літня тітка. Я завжди дуже важко планувала майбутнє. У мене добре виходить планувати всякі свята. А зараз потрапила у дуже специфічну ситуацію. Моя тітка, сестра моєї мами, в якої я живу вже півтора року, – остання з того покоління, – опинилася в лікарні з інсультом. Вона зараз на реабілітації, і вона не має дітей. Я тут, виходить, фізично та географічно найближча. Рік пішов на те, щоб її житло якось пристосувати, реорганізувати. І я не знаю, що буде далі.
Я не дуже релігійна, але я людина, що вірить. І думаю, що таки якісь вищі сили якось цією ситуацією мають управити. Я зараз не лише про себе. Про нашу країну і наших людей. Бо якщо це не станеться, значить, таки немає жодної справедливості на світі. Адже бувають такі повороти, сюжети такі дивовижні, які, здавалося б, неможливо дозволити, а вони чудово складаються якимсь чарівним чином. От якби так сталося, яке щастя було б нескінченне. Єдине, що вже не повернути тих, хто пішов, через це наші рани ще довго кровитимуть і болітимуть.
Війни взагалі не має бути. Це безглуздість, божевілля, злочин, якийсь атавізм печерний неандертальський. Земна кулька маленька, одна на всіх, і небо одне на всіх, і життя у кожного одне, якщо ми говоримо про це втілення.
– Вимушена еміграція примусово збагачує життя новим досвідом. Що Ви собі винесете «за підсумками війни»?
Я б хотіла сказати про зустрічі з людьми, якими в цей страшний час мене обдарувала доля. Про унікальний досвід і абсолютно неймовірних людей. Особливо в перші десь рік-півтора ці зустрічі залишали таке яскраве світло, бо я впізнавала їхній шлях, через що вони пройшли. Я дивилася на них і говорила – це немислимо, щоб людина стільки всього випробувала і при цьому залишилася при здоровому глузді, виглядала оптимістом і продовжує щось робити.
Одна жінка – тендітна блондинка, чарівна, схожа на дівчинку – виїхала з України за кермом, бувши на дев’ятому місяці вагітності. І везла у цій машині ще двох своїх дітей. Тут через місяць, після кесаревого розтину, вона буквально на третій день втекла з лікарні, бо не могла залишити тих малих надовго. Вона так вчепилася в цих румунських лікарів, що вони зрозуміли: легше просто здатися. І вони питають: вас чоловік зустріне? Вона каже, так. А він воює в Україні. Вона виходить із цією дитиною під наглядом лікарів, стоїть якийсь чоловік із квітами, і вона до нього, показуючи очима «допоможіть, зіграйте роль». І він швидко підхопив, вдав, що він її зустрічає, і її відпустили з лікарні. Й вона відразу сіла за кермо і поїхала до дітей.
Наші жінки розкрилися, показали себе, коли ці дикі випробування впали на всіх нас. Так, так склалося, ти потрапив у цю немислиму ситуацію, але ти використав її максимально для того, щоб собі допомогти, іншим допомогти та принести користь. Можливо, ти саме тут і мав бути. Ти просто цього не знав. Нам не все видно на наш погляд. У цьому ракурсі дуже складне питання, як ставиться до співвітчизників, які під різними приводами незаконно виїхали. Але кожний відповідає за себе. І, зрештою, все одно відповідатиме, мабуть, перед якимось Вищим судом.
Автор Наталі ШЕСТАКОВА, автор фото Вася БУБНОВА
Матеріал створений за участю CFI, Agence française de developpement medias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції
