Через межу
Навіть ті, хто прогнозував масштабний російський напад, не передбачав, як це відгукнеться на психіці всіх українців, незалежно від віку та місць проживання. Розповідь Юлії про «до» та «після» 24.02.22 виглядає двома протилежними полюсами, які сьогодні вона тримає власноруч:
– Мої бабуся з дідусем військові, пройшли Другу світову, але ніколи про війну не розповідали, бо навіщо говорити та згадувати погане. Це були люди з такими світлими, чистими очами, прямо як у дітей. Дід – підполковник. Кілька років тому я підняла архів і дізналась, за що йому всі ті ордени дали. Його подвиги описані сухим воєнним текстом, за яким не складно уявити, що він був просто Камікадзе! Я пишаюся ним, бо розумію, що кількість людей, яких він врятував, як у списку Шиндлера… И повернувся він теплою і дуже доброю людиною. Не скаліченою війною, як мені здавалося. Це є зараз моя мрія, щоб наші воїни поверталися живими не тільки фізично, а й в душі.
За словами Юлії, дід гарно співав басом «Місяць на небі». Це була улюблена його пісня. Й взагалі в сім’ї всі співали, грали на фортепіано, і тому було для всіх логічним, що дівчинка має ходити на балет, в музичну школу, вивчати французьку, перечитати домашню бібліотеку і бути, як аристократка. Ось мене і зростили її дівчинкою, не здатною до життя в 2000-ні.
– В лютому 22-го рішення виїжджати приймали усі, окрім мене, – розповідає вона. – В перший день-два ми з чоловіком намагалися бути корисними і зверталися до пунктів тероборони, але там нам казали, що вони самі не розуміють, що і як, «приходьте за тиждень». Я продовжувала шукати варіанти, що мені робити, хотіла здати свою рідкісну за групою кров, але й тут мене всюди відправляли. Дивно, але факт.
За її словами, ситуація з кожним днем ставала все гірше, і її з дітьми майже насильно вивезли на кордон. Юлія сподівалась, що це на тиждень, не більше.
В Клужі, частіш за все, опинялися ті українці, що жили ближче до Карпат. Одеситів там небагато. Чому Ваш вибір зупинився на цьому місті?
– Мій чоловік – громадянин Молдови – може вільно пересуватися за кордон, але спочатку казав, як багато інших оптимістів, що війна через тиждень закінчиться, і він почекає нас вдома. Ми же – після доби на Паланці, де повз черги з дітьми, старенькими бабусями з купою котів та вагітними – осіли у його сестри в Кишиніві. Але згодом там стало багато чуток, що скоро буде захват Одеси, і я в паніці вмовила чоловіка до нас приїхати. В Кишиніві на той час зібралася купа знайомих, ми вирішили об’єднатися і колоною автівок вирушити в Португалію, де вже знайшли житло. Особисто в мене до того ж була давня мрія – побачити океан. По дорозі ми зупинилися на дві ночівлі перепочити в угорської школі в Клузі. Й це було доленосне рішення. Угорці виявилися просто неймовірними людьми з величезними серцями – вони нас зустріли, як мій тато і мама, помножені на три, дуже опікалися нами і одразу запропонували чоловікові везти гуманітарну допомогу в Україну. Завантажили нашу автівку ліками та всім, що можливо, так, що вона терлася дном по дорозі. Й він поїхав. Це була наша перша поїздка з гуманітаркою, а океан залишився в мріях.
Юлія розповідає, що директор цієї школи сказав дуже правильну річ: «Куди б ви не поїхали, всюди будуть приблизно однакові європейські міста та умови. Але ми можемо прямо зараз допомогти і вам, й іншим, хто лишився в Україні». І тепер кожні три місяці вона має можливість їздити з гуманітарною допомогою і відвідувати дім.
Все це зовсім не виглядає, як аристократична нездатність. Ви, виявляється, доволі адаптивна людина?
– Складнощі були – довгі й доволі складні. По-перше – мова. Бо моя французька нікому не потрібна тут. І прийшлося з нуля сісти за англійську. А також за українську. Бо так, як і для більшості одеситів, для мене українська мова існувала тільки в піснях та документах.
Перші півроку від початку війни Юлія взагалі нічого не слухала, ніяких пісень. Відчувала тільки розпач. Правда, було кілька вимушених благодійних концертів, от і все. Вона не могла нічого робити, як і багато її творчих колег.
– Мої діти при цьому з ранку до вечора висили в онлайні, нічого не робили, і я розуміла, що конче треба придумати їм хоч якісь заняття. Одного разу бачу в Фейсбуці повідомлення, що для створення румунсько-української музичної групи шукають підлітків, які вміють грати на якихось інструментах. Ну, звісно, мої діти грають та співають. Вони туди пішли. Маша грає на фортепіано і співає на бек-вокалі, а Коля теж грав на фортепіано, але місто там вже зайняла сестра, і йому запропонували взяти в руки бас-гітару. Викладач навчив його грати три ноти, й справа пішла!
Вже через чотири місяця дітям Юлії запропонували взяти участь в шоу «Румунія має талант». Тож їй прийшлося згадати, що вона викладач і в Одесі її учні неодноразово брали участь в шоу «Голос країни. Діти», «Голосі країни» і в «Україна має талант».
Вона з дітьми підготувала номер – дуже гарну пісню, і навіть пройшли у другий тур і поїхали до Бухаресту. Отримали два «так», одне «ні».
– Далі все одно не пройшли, але мої діти знов виступали на сцені, їм аплодували. Місія гарної мами була виконана! Група досі існує, виступає, навіть їздили до Стокгольму виступати на європейському культурному саміті. А потім прийшов час створити український культурний хаб, – згадує Юлія Скальська.
«Ядро» українських активностей
В Клужі існує Клуб допомогу українцям, який допомогла відкрити Асоціація «Фонео». Там з першого дня війни дуже допомагали українцям, які опинилися в Румунії. Анка Беу – віце президент асоціації – постійно фонтанує ідеями, від яких підступають сльози вдячності. Про одну з таких ми вже згадували. Це проєкт «Обличчя сміливості», який прийняв на активну реабілітацію 17 українських жинок. Юлія була в ньому координаторкою:
Проєкт «Обличчя сміливості» цього разу зміг прийняти лише 17 жінок. Але від нього вже пішли промінчики знайомств, донатів, корисних справ. Комусь румуни привезли швейні машинки, кудись поїхали автівки швидких, кудись надіслали медпрепарати. Так, потроху – вчора 17-ть, завтра 117-ть – тим і переможемо.
Юлія запитала Анку, навіщо витрачати гроші на творчість, коли можна їх витратити на корисні речі, їжу, ліки? А вона каже – ні, душу теж треба лікувати.
Юлія розповідає:
– Я довго не могла наважитися взяти обов’язки керівниці творчим клубом. Вирішила спробувати, і ось все закрутилося. Вже через кілька місяців в нашому клубі було понад 200 дітей та дорослих – це дуже велика цифра для Клужу, де не так багато українців.
А хто і навіщо це фінансує?
– Ми відкривалися на чотири місяці, й гроші від спонсорів були тільки на цей термін. Але ми так гарно працюємо нашою творчою командою, що існує наш клуб вже півтора роки. Завдяки «Фонео» і грантам, які мені вдалося виграти, ми закупили класне обладнання, про яке в Одесі я могла лише мріяти.
Юлія каже, що пишається викладачами клубу – кожен, як діамант! Вони всі фанати своєї справи.
На сьогодні в у клубі для дітей та дорослих є вокальна студія, дзюдо, малювання, кераміка, хіп-хоп, румунська мова з чудовим та дуже терплячим викладачем, є йога від Оксани, а фотографка Ганна Павлова веде фототерапію, є також танцювальний фітнес.
Зі сторони здається, що в Клужі нічого не відбувається без Вашої участі. Чи відчуваєте Ви себе цією «рухателькою місцевого українства»?
– Почула це визначення десь місяць тому від людей, чию думку ціную, і подумала, якщо люди так кажуть, мабуть, так і є. А до цього так не думала.
Юлія пояснює, що вона гостро відчула, що життя дуже швидко проходить. І після 24.02.22 стало зрозуміло, що кожен день може бути останнім. Так, в Румунії українці в безпеці.
– Але ми не титани, ми люди, – пояснює вона, – тому кожен день треба проживати, як останній. І я вирішила, що зараз саме час опанувати ще одну професію – арт-менеджерки, й пройшла крутий, як на мене, курс київської миткині. Натхненна навчанням, я намагаюсь себе реалізувати, і в голові вже є декілька проектів, які б я хотіла реалізувати з культурними діячами України, тому що вже чітко знаю, чого нам не вистачає в Україні.
Про провину і Україну
Сьогодні ніхто не знає, як в майбутньому буде долатися межа між тими, хто залишився, і тими, хто поїхав. І вдома, і за кордоном є ті, хто нічого не робить, відсиджується і при цьому всіх звинувачує, а себе виправдовує. І є ті, хто «лупає цю скелю» щосили, але все одно відчуває провину. Скальська відносить себе до других:
– Безумовно. Я знаю, що Одеса потребує моїх послуг, тому що там багато дітей-переселенців, а я не там. Але я згадую, що у моєї дочки панічні атаки через вибухи, й яка ж я тоді мати, якщо ризикуватиму своїми дітьми заради чужих? Збережи себе, своїх дітей, і збережеш націю. Я це розумію, а все одно, цей біль нікуди не відходить. Те, що ми намагаємося відвезти додому якомога більше гуманітарки, – це, як посильне виправдання перед тими, хто залишився там.
Юлія каже, що мабуть через те в її житті стало більше української. Спочатку вона розмовляла якимось суржиком, вела концерти, імпровізувала, ніколи не засмучувалась тим. А тепер спілкується нею і в родині. Чоловік її дуже добре розуміє, може писати. Але говорити йому складно. Діти спілкуються суржиком.
– Спочатку було складно, бо всі вони, включаючи маму, перепитували постійно, що я сказала. Я ображалась. Ми ж міняємо тембр голосу, коли говоримо іншою мовою. Чоловік казав – це не моя дружина! І я обіцяла йому, що намагатимусь звертатися до нього українською самим привабливим тембром. Зараз всі звикли. Й я прагну, щоб моя українська була привабливою й дійсно мелодійною.
За словами Юлії, зараз вона стала професійнише, в неї купа ідей, вона придумала собі місію, заради якої вона зараз знаходиться в Румунії, все заради того, щоб пояснити собі самой, що вона тут робить.
Де підживлюється ця енергія?
– Я знайомлюсь з різними організаціями, які працюють з підлітками, навчаюся різним методикам, яких в Україні ніколи ні у кого не бачила, бо їх там нема взагалі. Я все життя працюю з молоддю але в Україні ніколи не бачила, щоб на дітей витрачали гроші спонсори, якісь благодійні організації, щоб якісь гранти пропонували. Тут це все доступне. Й не через те, що ми українці. Просто ці можливості існують! Від «Креативної Європи», інноваційних програм HEX, наприклад. І я навчаюсь писати гранти, вже багато виграла, а декілька, на які дуже сподівалась – програла.
Але, за словами Юлії, це не страшно: все, що нас не долає, робить нас крутішими. Й після війни вона хоче привезти цю культуру до України. Дати змогу українським дітям також подорожувати, як вона подорожує зараз з концертами в Румунії. Щоб батьки мали змогу не за всі знання сплачувати, щоб діти знали, що є світ благодійності, де ти собі щось безкоштовно на якесь навчання чи поїздку отримуєш, і потім щось суспільству віддаєш. Це ж класно.
І за якими обставинами Ви це бачите реалізовувати вдома? Як для Вас виглядає закінчення війни?
– Це таке питання, на яке я не можу відповісти. Мені потрібно, щоб я знала точно, що там безпечно. Але відчуття дому особисто я втратила. В мене зараз враження, що мого дому взагалі не існує, бо я до Одеси приїжджаю ніби в гості, й тут в гостях. І я не знаю, де мені купляти сковорідку.
По її словам, за складом вона не дівчина на валізах. Де б не моталася, їй потрібно повертатися додому, надихатися після виснаження.
– Я і зараз час від часу це відчуваю і швиденько їду туди, до своїй кухні, своїх речей. Я так хочу «купляти сковорідки»… І окремо хочу додати, щоб ми всі пам’ятали, що, де б ми не були, ми представники України. На нас дивляться всі ті, хто до того про нас ніколи навіть не чув. Я хочу, щоб про нас думали, як про культурну націю, щоб ми були гідними представниками своєї країни, це дуже важливо.
Всім дітям, яких Юлія виховує, вона постійно нагадує: коли вони їй кажуть «я це не можу», «в мене не виходить», «це надто складно», вона відповідає, що нам потрібно доказувати світу, що ми гідна нація, якій не дарма допомагають. І цей досвід безкоштовного прихистку, якого в нашої культурі поки що нема, вога теж хоче привезти в свої Україну.
Наталі ШЕСТАКОВА
Фото з архіву Юлії Скальської
Матеріал створений за участю CFI, Agence française de developpement medias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.
