Йшлося про висвітлення історій війни через різні форми: перенесення історій людей в художні тексти, документування та створення архівів задля збереження свідчень для майбутніх поколінь та історичної памʼяті.
Про важливість документування українцями власних історій говорила Наталя Ємченко — директорка зі зв’язків з громадськістю та комунікацій System Capital Management, членкиня наглядових рад Фонду Ріната Ахметова, Mariupol Reborn та “Серце Азовсталі”.
“Ми є вузлами, які ще мають змогу зануритися на три покоління назад та дізнатися історію цих поколінь, і мають змогу розказати, зберегти свою історію, те, що зараз з нами відбувається, ще для трьох поколінь. Наші усні історії — це головне джерело правди. Тому що велика історія, велика пам’ять — це все-таки певна інтерпретація. Для мене головний сенс документування власних історій – це повернення українцями собі вміння пам’ятати, та культури комунікативної, тобто персональної пам’яті”, – заявила Ємченко.
Існує думка про те, що літературу про війну важливо створювати вже після того, як події відрефлексовані. Євген Положій — письменник та журналіст — з цим не згоден.
“Я пишу під час війни, хоча я не воював. Наприклад, я написав роман „Іловайськ“, взявши свідчення учасників подій, військових волонтерів, цивільних. Всі, про кого я писав і люди, які читали, казали, що це дуже важлива книга. Якщо ти здобуваєш інформацію скрізь, записуєш свідчення людей, чому це не можна робити? Є десятки тисяч історій людей із того ж Маріуполя, яких я читав дуже багато, зокрема й на сторінках музею “Голоси Мирних”. Це чесні, прямі свідчення людей про злочини. Тому я не можу усвідомити, чому про це не можна писати”, – додав він.
Модерувала дискусію Олена Даниліна — кандидатка філологічних наук, доцентка катедри міжнародної журналістики Київського столичного університету імені Бориса Грінченка, тренерка освітніх програм, письменниця, казкова терапевтка.
