От, думаю вкотре, що тільки-тільки нещодавно ми милувались першим листячком на деревах та кущах, а вже зовсім інша картинка: під променями сонця щось зелене пожовтіло, квіти змінюються: де вже ті проліски й інші першоцвіти?.. Про них й згадки немає…
Та ні, є чим милуватись. Он які лілії з’явились, знов таки, як багато чого, зарано. Куди природа так поспішає?..
Дивляться з фасаду ОНУ наукові діячі минулого на нас, немов питають: «Як ви, люди?».
Під гуркіт (який вже там хор?) генераторів люди поспішають хто куди. Жінки з пакетами йдуть (майже біжать) додому. Бо все вже підраховано: як світло дадуть, то треба все встигнути. Та таке купити, аби протрималось в холодильнику. Бо ж це життя наше таке: світло дали, світла немає. Як ще ті холодильники все це витримують у таку спеку?
Літня жінка виходить на вулицю, аби полити квіти на клумбі. Робота не така вже й легка: треба поливати, коли сонячні промені не спалюють оту живу красу.
А людей на вулицях мало: особливо це відчувається біля маленьких кав’ярень: стоять пусті столики зі стільцями, чекають, коли вечір принесе хоч трохи прохолоди.
Але ж й оптимісти зустрічаються: це ті, кому та спека до вподоби:
– На то й літо, щоб спека стояла, – каже чоловік на чергове «Боже, яка спека!».
– Ой, хоч би дощ! – чую ще одне побажання.
«Оптимісту» це бажання не до вподоби:
– Навіщо вам той дощ?.. Буде злива, почнеться потоп, і дихати стане нічим…
– А зараз є чим?
Рудий кіт прислухається до діалогу: про щось своє думає. Здається, йому спека теж не дуже подобається…
Звичайний липневий день в Одесі зі спекою і квітами на клумбах-газонах… От тільки гуркіт генераторів… От тільки попередження в черговому ТГ-каналі про можливі прильоти… А ще треба підрахувати: як встигнути за щасливі «світлі миті» (ну це коли світло приходить до вас на деякий час) зробити те, те, те, а ще й це… До речі, в Одесі період очікування світла зветься: «Чекаємо на Світлану».
А одеські клумби-газони тим часом намагаються підняти нам настрій. Милуйтесь!..
Фото авторки
