Як ухвалювали історичну декларацію
Цей документ був затверджений у період процесів розпаду СРСР і посилив їх, нагадує Український інститут національної пам’яті.
Кількома місяцями раніше, 11 березня 1990 року, Литва проголосила свою незалежність від СРСР, а інші країни Балтії – Латвія та Естонія – активно готували відновлення незалежності. Тим часом міжнаціональна напруга в азіатських і кавказьких республіках СРСР посилювалася, переростаючи в криваві зіткнення.
У цей період досягло свого апогею протистояння між очільником СРСР Михайлом Горбачовим і Борисом Єльциним, який на той момент обіймав посаду голови Верховної Ради РРФСР, де і проголосили її суверенітет.
В Україні тим часом набирав дедалі потужнішої сили та підтримки Народний Рух України за перебудову. Національні демократичні сили проводили численні акції на підтримку свободи і незалежності України. У цей період Українська міжпартійна асамблея просто на вулицях розпочала реєстрацію громадян Української Народної Республіки.
У березні 1990 року в Україні відбулися перші відносно демократичні вибори, коли до бюлетеня для голосування було включено більше одного кандидата. У новому парламенті одразу виникло протистояння між двома таборами: так званою групою 239 (комуністичною більшістю За суверенну Радянську Україну) та опозиційним Демократичним блоком, який сформував у парламенті Народну раду (125 депутатів).
Однак на тлі суспільного тиску в парламенті Української РСР склалися сприятливі умови для ухвалення Декларації. Опозиції вдалося перебрати на себе політичну ініціативу, а 9 липня 1990 року лідер комуністів у Верховній Раді Володимир Івашко склав повноваження голови парламенту (його місце пізніше зайняв Леонід Кравчук).
“Це деморалізувало комуністичну більшість і дало можливість національно-демократичній опозиції провести радикальну за змістом декларацію, що, по суті, утверджувала суверенність України”, – констатують історики Українського інституту національної пам’яті.
З 28 червня до 11 липня 1990 року у Верховній Раді УРСР тривало представлення та обговорення проєктів Декларації. Загалом їх було 12: як від президії та комуністичної більшості, так і від опозиції.
16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР зрештою ухвалила Декларацію про державний суверенітет України. Із 384 депутатів, які були зареєстровані в залі, “за” проголосували 355 осіб, проти – 4, утримався – 1, решта не брали участі в голосуванні.
“Ухвалення цього документа стало ключовим кроком для відновлення історичної справедливості, відродження української державності як втілення ідеї соборності українського народу та його земель. Це стало початком, своєрідною точкою відліку відновлення державної незалежності України в цілому. Документ створив правові передумови для ухвалення 24 серпня 1991 року Акта проголошення незалежності України”, – зазначають в УІНП.
Основні положення Декларації
У преамбулі Декларації підкреслюється, що Верховна Рада УРСР проголошує суверенітет України як “верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах”.
Громадянство. Одне з головних положень Декларації свідчить, що Україна має своє громадянство, де “всі громадяни є рівними перед законом, незалежно від походження, соціального і майнового стану, расової та національної належності, статі, освіти, політичних поглядів, релігійних переконань, роду і характеру занять”. Громадяни всіх національностей становлять народ України.
Територіальна недоторканність. Територія України в існуючих кордонах “є недоторканною і не може бути змінена і використана без її згоди”.
Економічна самостійність. У документі наголошувалося на намірі створити банківську, цінову, фінансову, митну та податкову системи, сформувати державний бюджет, а за потреби запровадити власну грошову одиницю.
Також Україна самостійно визначає свій економічний статус, а народ України має виключне право на володіння, користування і розпорядження національним багатством України. Також визначалося, що держава забезпечує захист усіх форм власності.
Міжнародні відносини. Декларація проголошувала право України безпосередньо реалізовувати відносини з іншими державами, укладати з ними договори, обмінюватися дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами.
