Звісно, спекотні одеські вулиці зараз майже пусті. Якось воно не до прогулянок. Але ж все одно справ багато. А по дорозі так і хочеться десь присісти у тіні. Хоча б на декілька хвилин. А може, й того мохіто із льодом ковтнути.
Ось і вирішили ми пройтись там, де люди таки знаходять час і місце, аби передохнути й… побалакати про життя під час війни, пекельної спеки та з відключеннями світла… О, ці відключення!..
– Я шаленію! Та ні, здається, з глузду вже з’їхала. У вихідний поперлась на Новий базар, накупила всього… От, думаю, приготую овочеве рагу. Багато! Приготувала, потім світло вимкнули. Мої з роботи повернулись, їли ми те рагу, їли… А я ж його наготувала ну дуже багато. Ну от навіщо?..
– І що?
– Так хто ж готує так багато у таку спеку, коли холодильники ледь живі? Викидати прийшлось. Я шаленію!..
Дві подруги:
– Ну от як ти в таку спеку виходиш? Та ще одяглась, наче осінь на дворі!
– А це щоб сонце шкіри не торкалось.
– Та ти ж мокра вся!
– Ну мокра… Ти теж мокра, хоча майже в купальнику. Тобі легше?
– Зараз нікому, здається, не легше… Я от пігулок наковталась…
– Яких?
– Та не знаю. Тиск то падає, то підіймається. Вдома задуха. Світла немає – вентилятора немає. Я весь час під душ бігаю. Ну скільки можна так жити? От наковталась пігулок – пішла на вулицю. Тебе зустріла. Хоч побалакаю трохи…
– А я думаю: от добре, що хоча б вода є.
– Вода? Боже, невже казали, що відключать?!.
– Не лякайся. Не відключать. Я просто шукаю в усьому хоч трохи оптимізму…
– Тільки й чую: важко, важко чи страшно, страшно… От і під час ковіду таке казали?
Забули вже?.. Війна йде… Нашим хлопцям там не важко, не страшно?.. Вийшов на двір, сусід мені: «Ну і як цей жах тобі?». Я питаю: «Ти про що?». Він: «Звісно, про замах на Трампа». Жах знайшов, розумієш?..
Літня жінка в аптеці риється у власній сумці:
– Не можу гаманець знайти… Так, це в мене вода аби пити, це пляшка аби обливатись по дорозі… Це пігулки… Донька мені ще маленький вентилятор купила – для вулиці, на батарейках. Та він вже «сів»… Де ж гаманець?
Гаманець жінка знаходить. Та от біда: не може згадати, які ліки їй треба купити. Починає дуже нервувати…
Добрі люди намагаються допомогти: майже кожний видає назви різних крапель, пігулок… Усе це – від «нервів» та «для серця». Все не те. Жінка нарешті згадала, що прийшла купити зволожувальний крем для обличчя, вологі серветки та якійсь «хороший вітамінний комплекс».
За чашкою зеленого чаю та кави:
– Тривога? Чи то мені здається?
– Ніякої тривоги! Не лякай.
– Така спека. А от моя погода у мобільнику «каже», що буде ще гірше.
– Моя погода обіцяє дощ. Не лякай!
– Холодильники все це не витримають.
– Не лякай. Витримають.
***
– Ми от сидимо з тобою. А в таку спеку радять зовсім на вулицю не виходити.
– Не лякай! Сидимо ж – і нічого. Я от думаю, а чим тепловий удар відрізняється від сонячного?..
Подруга, яка «лякала», реагує миттєво:
– Та не лякай ти мене такими питаннями!..
– Зараз люди так живуть: хто – під кондиціонером, хто – під вентилятором.
– Зараз люди живуть з ліхтарями, які намагаються встигнути заправити за той час, коли дають світло.
– А в нас світло не вимикають.
– Це як?! Це що таке?! Як таке може бути?!.. Це тобі не той зимовий блекаут, зараз всім вимикають. Чи в тебе генератор власний?
– Ні, просто не вимикають. Чомусь…
– Чомусь?.. І ви просто так собі живете, коли в людей немає світла? Навіть, не знаєте, чому не вимикають?!.. Боже, де справедливість?..
Підслуховувала Марія КОТОВА
Фото авторки
