Цього року «Одеське життя» ледь не єдине одеське медіа, яке висвітлює хід подій прямо з фестиваля. Ми вважаємо, що це значна подія для міста, навіть якщо вона проходить деінде, і одеситам буде корисно і цікаво як проходить подія. Проте, коли ми почали висвітлювати хід фестиваля в соцмережах, то стикнулися з великою кількістю негативних коментарів. Ми цінуємо думку своїх читачів, тому ретельно перечитали всі надіслані нам питання та спробуємо відповісти на найбільш поширені.
І що ж у ньому одеського?
«Одеські фестивалі, які не проводяться в Одесі, не мають так називатися».
В 2022-му році кінофестиваль вимушено подорожував Європою по фестивалям Чехії, Польші та Косово. В 2023 році проводився в Чернівцях. Але саме щодо Києва одесити особливо образилися, вважаючи що столиця «забрала нашу фішку».
Той факт, що кінофест проходить не вдома також бентежить і кінодіячів. На церемонії відкриття то тут, то там лунало: «Одеський кінофестиваль має проходити в Одесі!».
Організатори пояснили, що цей перенос — вимушений. На фестивалі присутньо багато відвідувачів, а укриття жодної з традиційних одеських локацій не зможе прийняти весь цей натовп у разі повітряної тривоги. В Києві ж є метро, яке одночасно виступає і сховищем. Локації ОМКФ, де зараз відбуваються покази, знаходяться поряд зі станціями. І кожен сеанс починається з оголошення правил безпеки, глядачам пояснюють куди вони мають перейти в разі ввімкненя сирени.
Чи безпечніший Київ за Одесу? Це питання стоїть особливо гостро після подій 8 липня, коли ракета влучила в дитячу лікарню «Охматдит». На жаль, поки триває російсько-українська війна, небезпечно усюди.
Хто всі ці люди?
«Що це за “відомі” невідомі люди на червоному хіднику?»
Насправді, це складне питання. Питання до українців, чому вони не знають в обличчя людей, які роблять сучасне українське кіно. На попередніх фестивалях доходило до смішного, коли медіа більш охоче висвітлювало сукні популярних блогерок, ніж представників кіноіндустрії, які приїхали представити свої фільми.
Це також питання до Держкіно та Міністерства культури, чому серед українців не проводиться популяризація українського кіно. Чому ми не дивимося на те, як працюють в цьому напрямку наші сусіди, та не робимо висновки? Нам може це не подобатися, але вони в цьому успішні, світ із захопленням споживає «великую русскую культуру», в тому числі і через кінематограф. А що ми можемо їм протиставити?
Кінофестиваль — це один з найдієвіших способів популяризації сучасного українського кіно і серед українців, і серед іноземців. А ще — можливість залучити інвестиції для зйомок.
А де ТЦК на фестивалі?
«Чому не вручають повістки на призов до лав ЗСУ?»
На церемонії відкриття присвятили окремий блок чоловікам та жінкам, які доєдналися до сил оборони та виборюють незалежність України на фронті. Це був доволі значний перелік. На саму церемонію змогли приїхати режисер Ахтем Сеітблаєв, актор Олексій Триденко, режисерка-документалістка Аліса Коваленко, а також наш одеський Коля Сєрга (музикант, поет, ведучий, ну ви ж знаєте за Колю). Всі вони — військовослужбовці.
Найстрашніша частина цього блоку була присвячена некрологам. Наприклад, в рамках програми ретроспективи був показ фільму «Забуті» 2019-го року про життя людей в окупаваному Луганську. Одну з головних ролей там зіграв Василь Кухарський, який загинув в грудні 2023 року від важких поранень на фронті. Представляючи фільм глядачам, його знімальна команда плакала.
Дивлячись на імена тих, хто зараз воює, та тих, хто повернувся на щиті, розумієш, яких втрат зазнає сучасне українське кіно.
Бал посеред чуми?
«Воно ж зараз на часі, оті фестивалі, свята? В мене немає слів! Скільки грошей угроблено?»
Про те, що зараз триває війна, ніхто не забув. «Сьогодні — 15 років Одеському міжнародному кінофестивалю і 10 років війни», — зазначила президентка ОМКФ Вікторія Тігіпко у вітальному слові. Зі сцени постійно лунало нагадування про події, які зараз відбуваються в країні.
Хвилиною мовчання вшанували памʼять всіх загиблих на війні. Ведучі закликали дякувати лікарям, рятувальникам, пожежникам, волонтерам і всім тим, хто приходить на допомогу під час біди, а також робити пожертви в благодійні фонди.
Але пані Вікторія також наголосила, що попри війну — культура продовжується. Війна йде в тому числі і за нашу ідентичність, а кіно — є її частиною. Тому команді фестивалю настільки важливо продовжувати робити свою справу.
«Проводять фестивалі, а потім дивуються, що захід не хоче допомагати!»
А ось тут в якості відповіді можна навести коментар представника заходу — британського кінодіяча Майка Фіггіса, який цьогоріч є членом жюрі нацконкурсу.
«Дуже важливо, щоб на світовій арені Україну бачили як країну, яка продовжує рухатися вперед попри все. Зокрема в кіноіндустрії. <…> Мистецтво — це найважливіше що у нас є. Це зброя, але це також і ліки», — сказав він, зазначивши, що саме в цій ролі фільми стають тим, що рятує душі.
Чи врятує душі Одеський міжнародний кінофестиваль? Побачимо по його закінченню. Проте в якості «пігулок для яснішого мислення» вже представили декілька фільмів про роботу російської пропаганди на заході. Один з них — «Ігровий майданчик для Путіна», де досліджується вплив РФ на жителів Польші.
І на останок хотілося б сказати. Якщо у нас не буде українського кіно, то доведеться дивитися російське. Чи ви до цього готові?
