Борис і Гліб, охрещені під іменами Роман і Давид, були молодшими синами князя Володимира Святославича. Їх канонізували першими серед руських святих. Після смерті Володимира у 1015 році, брати стали жертвами боротьби за владу між його нащадками. Літописи свідчать, що їх вбив старший брат Святополк, якого пізніше переміг Ярослав. Втім, існує версія, що до вбивства міг бути причетний сам Ярослав. Історик Надія Нікітенко припускає, що Володимир передав спадщину саме Борису і Глібу як своїм єдиним законним синам, народженим у християнському шлюбі. За іншими джерелами, під час загибелі братів Святополк перебував в ув’язненні, і його боротьба з Ярославом почалася значно пізніше. Скандинавська сага про Еймунда також описує версію, за якою Ярослав підіслав убивць до братів. Проте офіційна версія приписує їхню смерть Святополку, називаючи його “Окаянний”.
Під час правління Ярослава Мудрого була здійснена перша спроба канонізації Бориса і Гліба та створені перші розповіді про їхню загибель. Їх канонізували руською церквою у 1071 році, і в цей період виник місцевий культ у Вишгороді. 2 травня 1072 року вважається датою їх остаточної канонізації, коли мощі князів були перенесені до нового храму. У 1115 році їхні мощі знову урочисто перенесли до кам’яної церкви Бориса і Гліба у Вишгороді. Відзначення пам’яті князів припадає на 24 липня та 2 травня (перенесення мощей), що стало важливими датами у церковному календарі Русі. Після монгольської навали у 1240 році їхні мощі були втрачені.
Спочатку святих Бориса і Гліба шанували як цілителів, а згодом – як заступників усіх руських князів. Їх визнавали помічниками в битвах, закликали до єдності Русі та припинення міжусобних війн. Літописи згадують про чудеса зцілення біля їхньої труни, перемоги за їхнім заступництвом та паломництва князів до їхнього гробу.
