Так, пройтись, придивитись, здивуватись, як коротка майже нічна гроза не залишила тут жодних слідів… І чому здається, що майже нічого не змінюється?.. Це ж не так. І ознаки війни відчуваються… Та все ж головні риси парку – затишок і тиша – наче вічні.
Людей не дуже багато. І навіть відома сцена-мушля теж вирішила сьогодні відпочити.
А ці тихі алеї, що наче загубились у глибині парку!.. Тут навіть дерева дивляться на вас якось по-іншому, наче ви не в парку, а десь у лісосмузі. От де й відчуваються оці перші осінні ознаки.
Одна алея переходить в іншу, хтось полюбляє тишу, тримається якомога далі від велосипедистів, кав’ярень, знаходить лавку у тіні.
– Таке щастя, що живу поруч, кожного дня намагаюсь сюди прийти, посидіти, в мене навіть лавки улюблені є, – звертається до мене літня жінка.
Звертається так, ніби, знає мене давно.
Додає звичне: тут забуваєш про війну… Потім каже:
– Та хіба можна про неї забути, коли вона щодня нагадує про себе?..
Молода пара питає мене по дорозі:
– Не підкажете, де тут лавка з ліхтарями?.. Такими… Здається, закоханими…
– Так ви ж поруч. Ось вони!
І додаю (теж звичне):
– Вони ще до війни з’явились…
Фонтан не працює. Але поруч з ним зібрались люди «з рідкістю» – вініловими пластинками. Ну ще й з дисками… Таке собі місце, де збираються колекціонери, які про музичні «консерви» далекого (і не зовсім) минулого знають, здається, все.
А алеї змінюють одна одну. Тут – зовсім нові лавки, тут – старенькі. І там, де ми зовсім нещодавно, здається, милувались першими пролісками, вже все частіше зустрічається пожовтіле й опале листя.
Проте, ще спекотно, та й, здається, знову буде гроза. Бо ще літо-літо, і лавки на сонці не «в тренді». Ще ж тільки початок серпня. Третього вже (!) серпня на воєнному стані в історичному одеському парку.
Яким ми його побачили – дивіться на наших фото:
Фото авторки
