З початком повномасштабного вторгнення ці процеси набрали нових обертів. Так, 21 березня 2023 року Верховна Рада ухвалила законопроєкт № 7253, який після другого читання отримав назву «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії». 21 квітня Президент України Володимир Зеленський підписав цей закон.
Згідно нього в країні мали бути перейменовані ряд топонімів та демонтовані памʼятники та памʼятні знаки, які не підпадають під охорону держави. Всі вони чітко визначені в законі та наглядно викладені в інфографіці Інституту національної памʼяті.
Згідно з законом, до 27 січня 2024 року рішення про перейменування мали винести органи місцевого самоврядування. В нашому випадку – депутати Одеської міської ради. З 27 січня по 27 квітня – голови міських та селищних рад (Одеський міський голова). З 27 квітня повноваження перейшли до голови обласної військової адміністрації (ОВА). В Одеській області, за наказом Президента цю посаду займає Олег Кіпер.
Одесити до 7 липня могли надіслати свої пропозиції щодо перейменувань. Про надані пропозиції можна ознайомитись на сайті Департаменту культури Одеської обласної адміністрації.
26 липня Олег Кіпер підписав наказ про перейменування 432 топонімів в Одеській області, 85 з яких в Одесі. Треба відзначити що міська рада за цей час перейменувала 220 топонімів і їх могло би бути значно більше, але за деякі назви не проголосували місцеві депутати. Серед таких вул.Пушкінська – Італійська, вул. Жуковського – Лесі Українки, площа Толстого – Менделе Мойхер-Сфоріма та інші.
Чому були прибрані імена одеських письменників та інших діячів культури
Нові назви вулиць міста визвали цілу низку емоцій, протестів серед одеситів. Мер Одеси, Геннадій Труханов також висловився проти прибирання з топонімічної мапи міста імен Жванецького, Катаєва, Ільфа та Петрова, Олеші та інших діячів, імена яких повʼязані з нашим містом: “Виходячи з логіки “деколонізаторів”, ми маємо відмовитись від всього того, що зробило Одесу світовим брендом”.
На жаль, жодних офіційних пояснень щодо обгрунтування перейменувань ОВА не надала – лише лаконічну заяву Олега Кіпера: “Одеса – є і лишається українським містом, яке створювали, будували та розвивали УКРАЇНЦІ”.
Водночас члени робочої групи на своїх сторінках та в інтервʼю різним виданням дають субʼєктивні оцінки та роз’яснення цьому процесу. Так, член робочої групи OBA юрист та адвокат Артем Карташов в інтервʼю телеканалу “1 міський” зазначає, що девʼяносто відсотків нових назв – це імена одеситів або людей, повʼязаних з містом. “Ми обовʼязково видамо посібник, в якому буде написано, чому ми перейменували конкретну вулицю, згідно з якою статті закону, но підставі якого закону обрали ту чи іншу назву і він буде в електронному виді завжди доступний”, сказав він.
Член робочої групи OBA, історик Тарас Гончарук розповів:
“Ми подали разом з двома професорами – Віктором Савченко та Вадимом Хмарським заяву стосовно памʼятника Воронцову. Тому що Воронцов захищав не лише інтереси Одеси, а всього краю, сприяв розвитку чумацтва, заснування козацьких військ. Коли пан Кіпер подивився наш лист щодо Воронцова, він сказав, так дійсно, не підпадає”.
Також, пан Карташов прокоментував реакцію міського голови: “Одним одеситам завадило щось надати пропозиції, іншим – ні. Були навіть дуже обгрунтовані звернення, з довідками і так далі, тобто процес обговорення був. Для свого електорату Геннадій Труханов створює картинку, що одеситів не запитали, хоча і він знав про те, що відбувається, і в робочій групі були представники міської топонімічної комісії і був начальник управління охорони культурної спадщини або його заступник”.
Причини перейменувань окремих топонімів
Ісаак БАБЕЛЬ
Ісаак БАБЕЛЬ — це єдиний персонаж, який підпадає практично під усі критерії в Законі та під декілька законів – радянський російський письменник, воєнний кореспондент, боєць Червоної Армії та працівник іноземного відділу ЧК (попередник НКВС) і Народного комісаріату РСФСР.
У 1937 році у пропагандистському виданні “Литературная газета” вийшла його публікація “Ложь, предательство и смердяковщина”, яка прославляла боротьбу з т.з. “врагами народа”.
Юрій ОЛЕША
Російський радянський письменник, який більшу частину свого життя прожив у Москві та у власній творчості оспівував ідеї «пролетарської революції» (роман-казка «Три товстуни», «Заздрість», «Змова почуттів») та диктатора Й. СТАЛІНА (зокрема у 1937 році в рік репресій проти української інтелігенції Ю. ОЛЕША виступив у «Літературній газеті» зі статтею «Фашисти перед судом народу», звинувачуючи колишніх керівників партії, обвинувачених у створенні «підпільного паралельного троцкістського центру» (далі – цитата): «Они покушались на Сталина. На великого человека, сила которого, гений, светлый дух устремлены на одну заботу – заботу о народе. Мерзавцы, жалкие люди, шпионы, честолюбцы, завистники хотели поднять руку на того, кому народ сказал: ты сделал меня счастливым, я тебя люблю. Это сказал народ! Отношение народа к Сталину рождает в сердце такое же волнение, какое рождает искусство! Это уже песня!»).
Едуард БАГРИЦЬКИЙ (ДЗЮБІН)
Російсько-радянський поет, перекладач, драматург та художник-графік, який значний час жив та працював у Москві.
У 1918 році добровольцем вступив до Червоної армії, служив в Особливому партизанському загоні ВЦВК. Особливий партизанський загін ВУЦВК У 1918-1919 роках брав активну участь в боях проти військ Української Народної Республіки та Української держави (Гетьманату).
У своїй творчості, зокрема у «ДУМІ ПРО ОПАНАСА» вдається до зображення українського народу та його прагнень до незалежності в образі ОПАНАСА – дезертира та бандита, який нездатний боротись за своє майбутнє, висміюючи ідею про Україну, вільну від радянської окупації.
Ілля ІЛЬФ
Російський радянський письменник, драматург та сценарист, фотограф.
Під час «громадянської війни» брав участь на боці Червоної Армії – червоноармійському караульному полку.
У 1920-1921 роках працював завідуючим складом та бухгалтером в Облпродкомгубі (організації з забезпечення Червоної Армії постачанням та формуванню «продзагонів» – спецформувань, які направлялись у сільську місцевість для примусового відібрання продовольства у селян, у подальшому діяльність таких формувань стала причиною голодомору 1921-1923 на українських землях). У 1923 році переїхав до Москви, де прожив більшу частину свого життя.
Працював у пропагандистських радянських виданнях «ПРАВДА» та «ЛІТЕРАТУРНА ГАЗЕТА» (1932-1937).
Євген ПЕТРОВ (КАТАЄВ)
Російський радянський письменник, сценарист та драматург, журналіст, воєнкор. Член ВКП (б) з 1939 року.
Співробітник одеського карного розшуку з липня 1921 року. У подальшому переїхав до Москви за сприяння Володимира НАРБУТА – співробітника відділу друку ВКП (б). У подальшому співробітник та редактор пропагандистських сатиричних журналів «ГУДОК», «СМЕХАЧ», «ЧУДАК» та «КРОКОДИЛ». У 1937 році стає заступником головного редактора “Літературної газети”. Пізніше в світ виходить незавершений пропагандистський твір “Путешествие в страну коммунизма” за сюжетом якого Американський журналіст приїжджає до СРСР і переймається симпатією до Радянського Союзу. Глорифікував загарбницьку політику СРСР у творах “Подвиг орденоносной дивизии” (про радянсько-фінську війну) та ін., зокрема про окупацію Заходу України.
Валентин КАТАЄВ
Валентин КАТАЄВ — російський радянський письменник, поет, кіносценарист та драматург, журналіст, воєнний кореспондент.
Учасник «білого руху» – в армії генерала ДЕНІКІНА, який боровся за збереження Російської імперії, у т.ч. проти борців за незалежність України у ХХ ст.
Служив артилеристом на бронепотязі «Новоросія» ЗС Півдня Росії (ВСЮР), командиром першої башти. Під командуванням А. РОЗЕНШИЛЬДА фон ПАУЛІНА виступив проти військ УНР під проводом С. ПЕТЛЮРИ, зокрема окупував с. Вапнярку у жовтні-листопаді 1919 року. Під командуванням генерала М. ШИЛЛІНГА брав участь у наступі на Київському напрямку. У 1920 році брав участь у боях проти військ Директорії УНР, які розташовувались у м. Вінниця.
У творі «Алмазный мой венец» зневажливо висловлюється з приводу борців за незалежність України у ХХ ст. та української державності.
Костянтин ПАУСТОВСЬКИЙ
Російський радянський письменник, сценарист, педагог та журналіст, воєнний кореспондент та перекладач. Практично усе життя проживав у Москві.
Під час «громадянської війни» у росії служив у караульному полку Червоної армії, у подальшому працював у радянських газетах. Надалі у Москві працював редактором Російського телеграфного агентства. У 1930-ті роки працював журналістом у пропагандистській радянській газеті «ПРАВДА». У 1939 році нагороджений Орденом трудового червоного знамені за «видатні успіхи та досягнення у розвитку радянської художньої літератури».
У творі «Начало неведомого века» глузливо ставиться до учасників боротьби за незалежність України у ХХ ст. та факту боротьби за українську державність.
Михаїл ЖВАНЕЦЬКИЙ
Михаїл ЖВАНЕЦЬКИЙ — російський радянський письменник-сатирик, народний артист України (1999) та рф (2012) який більшу частину свого життя прожив у Москві. Прийняв громадянство рф.
В основному нагороджувався рф, напр. у 2012 р. з рук В. ПУТІНА отримав звання «Народний артист рф», у 2009 р. Орденом «За заслуги перед вітчизною» IV ст., у 2013 р. ювілейний нагрудний знак Московської обласної думи, у 2019 р. Орденом «За заслуги перед вітчизною» IІІ ст.
У 2019 році відвідав окупований Крим (Євпаторія, Севастополь) та знявся у кінофільмі “Одесский пароход” на замовлення пропагандистського каналу “Росія 1” разом з адептами “русского мира” Федором Добронравовим та Михайлом Пореченковим, який стріляв в українських військових на Донбасі.
Чи можливо оскарження рішення ОВА?
В соціальних мережах можна зустріти заклики щодо виходу на мітинги, звернення щодо підпису петиції до Президента та навіть в американський сенат.
Артем Карташов пояснив, що оскаржити рішення голови ОВА може лише суд. Він нагадав, що подібна ситуація відбулася вісім років тому, коли рішення про перейменування в 2016 році підписав Михайло Саакашвілі, опозиційний блок пообіцяв своїм виборцям повернути назви. “Було помпезне звернення до суду, але коли справа дійшла до процесу, то всі втратили інтерес. Народний депутат Скорик до суду не ходив, міська рада не ходила, обласна – не ходила. В результаті, всі вони програли цей спір і це рішення не оскаржували”.
Далі буде?
З серпня свою поточну роботу продовжує топонімічна комісія Одеської міської ради, адже і ОВА не змогла опрацювати весь обʼєм необхідних перейменувань.
Навіть через тиждень, представники ОВА не відповідають на питання, які “Одеське життя” хотіло задати з метою висвітлення та розʼяснення цього процесу. Тому і ми й досі не знаємо повний склад робочої групи і не розуміємо, чому були перейменовані вулиці з, на перший погляд, нейтральними назвами “Князівська”, “Дворянська”, “Братів Поджіо”, “Коблевська”, “Політкаторжан”, “Ляпунових” та за яким принципом давали назви деяким вулицям. Наприклад, чому на честь Кіри Муратової назвали саме вулицю Льва Толстого, а не Романа Кармена, поряд з якою багато років жила кінорежисер.
Ще цитати:
Олександр Музичко, доктор історичних наук в інтервʼю на каналі Еспресо зазначив
“Я вважаю, що деколонізація – це переформатування сучасності теж. Ми можемо перейменовувати назву вулиць, но поки ми не поміняємо діючу владу, яка заплямована вже багато років, проросійськістю і це в Одесі власно влада Труханова і вся ця вертикаль то у мене (і не тільки у мене) буде враження, що не до кінця все відбувається. Не має відчуття незворотності процесів”.
“Нами йшлося не просто про те, що повалити назви вулиць названих на честь російських царів, урядовців, різних російських: радянських поетів та письменників, а й замінити їх насправді українські прізвища і не тільки етнічно українські а ті, які представляли контекст українського патріотизму.”
Тарас Гончарук, історик, професор ОНУ ім. Мечнікова, Інтервʼю на Першому міському радіо:
“Щоб залишити людину в топонімі треба довести, аби що вона не займала високі посади, або що вона насправді сприяла захисту політичних, економічних, культурних прав українського народу, розвитку української національної державності і культури”.
