Неділя… Тут – якась незвична тиша, тут – навпаки – людський натовп.
Придивляєшся до рослин, квітів та дерев – бачиш ознаки осені. Та вони такі «невиразні», що може здатися, що опинився не в кінці серпня, а десь у розпалі липня.
Міський сад наповнюється людьми зранку. Дуже хочеться постояти ближче до фонтану, та він – на сонці. От і звично люди шукають лавку у тіні, хтось навіть с ноутбуком: працює собі на свіжому повітрі.
Неквапливо прогулюються одесити та гості (о, як їх багато!) по старовинному Міському саду, придивляються, розмовляють про щось «наболіле». А наболілого багато: учора виповнилося рівно два с половиною роки, як триває повномасштабна війна.
– Світло таки будуть відключати, чи, може, якось обійдеться?..
– Вчора на Новому була… Такий він дорогий став, майже нічого не купила…
– От як війна почалась, мені постійно треба якісь вправи робити, аби вийти на вулицю… І чому воно так?..
Музиканти на вулицях… Голуби теж шукають тінь… Біля лотків з морозивом – невеличкі черги… Людей запрошують на екскурсії…
Здається, все одно здається, що немає ніякої війни. Та от залунає тривога, то, як бачу, оце «ми вже до цього звикли» – все ж таки перебільшення. Бо обличчя у людей стають іншими.
Остання неділя літа… Час біжить і біжить: згадую, як ще нещодавно милувались ми першим листям на деревах, першоцвітами та іншими ознаками весни.
Та як би час не біг, незмінним остається одне: віра і надія. Ви ж тільки придивіться на наші світлини!..
Тримаймося!
Фото авторки
