Дід помер, а онук народився
У своїй автобіографії він писав: «Мамі, коли вона народила мене, було 28 років, батькові — 33. З’явився я на світ важко, у великих маминих муках. Батька саме удома не було: він поїхав до Одеси забирати звідти щойно померлого тата Якима Панченка. Вийшло так, що моє народження і дідова смерть збіглися в часі. «Дід помер, а онук народився», — не раз казала мати, дивуючись».
З раннього дитинства хлопчина захоплювався книгами. Мало не щодня навідувався у сільську бібліотеку, розташовану в одній з хат біля крамниці. Електричного світла у селі не було до 1967 року, тож читати і робити уроки йому доводилося під гасовою лампою.
Чотирнадцятирічним Володимир пішов у 9-й клас Любашівської школи №1. Тоді підвезення школярів до школи не було, а добиратися польовими дорогами на навчання з Демидівки до Любашівки, особливо взимку, було проблематично. Тому Володя винаймав кімнатку в райцентрі, а на вихідні поспішав додому, у рідне село.
Будучи студентом, Володимир Панченко вже друкувався в обласній пресі та університетській багатотиражці.
Він закінчив філологічний факультет Одеського університету імені Мечникова та аспірантуру. Працював асистентом, старшим викладачем, доцентом. З 1984-го мешкав у Кіровограді (після декомунізації Кропивницький). Обіймав посаду доцента кафедри української літератури, завідувача кафедри зарубіжної літератури та компаративістики. У 2001 році перебрався у столицю, де був професором кафедри філології Києво-Могилянської академії. Як народний депутат Верховної Ради першого скликання сприяв поверненню в Україну колекції особистих речей Володимира Винниченка.
Володимир Панченко став одним з ініціаторів створення міського літературно-меморіального музею Карпенка-Карого, був автором сценаріїв документальних фільмів «Голгофа Володимира Винниченка», «Місія Євгена Чикаленка».
Він був представником справжньої еліти, яка зберігає, розвиває і передає наступним поколінням те, що з часом лише набирає цінності.
Все життя Володимир Євгенович не поривав зв’язків з Демидівкою. Поспішав на гостину до своєї тітки, колгоспної доярки Люсі (Людмили Рахліцької) у Любашівку. І саме в рідному селі у 2013-му він презентував свою книгу мандрів «Сонячний годинник: Книга пілігрима», подарувавши фоліанти з автографом бібліотекам, родичам, друзям та усім демидівським школярам.
Повертав до життя українську літературу
Панченко
Автор понад 300 праць, Володимир Панченко залишив нам велику спадщину роздумів, побажань, надій і сподівань.
У його книгах постають незабутні образи Миколи Гоголя і Володимира Винниченка, Тараса Шевченка і Миколи Зерова, Василя Гроссмана і Миколи Хвильового, Пантелеймона Куліша й Анни Ахматової. Володимира Панченка можна назвати пристрасним захисником української духовності, що особливо важливо в наші «темні роки» войовничого хамства, національного нігілізму та рабського «малоросійства».
Загалом він зробив багато для того, щоб повернулася до життя розтрощена сталінізмом «убієнна українська література».
— Всі його книжки дуже схожі на нього – вони розумні, літературно артистичні і за кожною, як і за ним особисто, вгадується ціла бібліотека, до котрої він тягнувся своїм спраглим і сміливим розумом, — писав про Володимира Панченка український прозаїк, критик, літературознавець, публіцист Михайло Слабошпицький.
У своєму часі та поза часом
В. Панченко у рідній Демидівці
У Кропивницькому перейменували вулицю Декабристів на вулицю Володимира Панченка. Його ім’ям було названо міську центральну бібліотеку.
2020-го на честь великого земляка на фасаді Любашівського ліцею №1, де він навчався в старших класах, відкрили меморіальну дошку.
Ідея, ініціатива та організаційне втілення цього задуму належить кандидату філологічних наук, доценту Одеського національного університету імені Мечникова Любові Ісаєнко. Своє видання «Прихисток людської душі» вона присвятила Володимиру Євгеновичу. Цьогоріч Любов Миколаївна видала книгу спогадів про свого однокурсника і друга «Володимир Панченко: у своєму часі та поза часом». Днями її презентують у Любашівській публічній бібліотеці імені Панченка. До речі, у Демидівці вулицю і провулок Мічуріна громада перейменувала на честь видатного земляка.
Лише в Одесі, де більше 20 літ навчався і трудився Володимир Панченко, ще немає вулиці його імені.
Він пішов у засвіти на 66-му році життя, на Покрову Пресвятої Богородиці.
Прах нашого земляка навічно упокоївся на кладовищі села Олексіївка, що неподалік Кропивницького. На монументі викарбовано його вислів: «Світ, звісно, недосконалий, але життя — штука прекрасна, і як добре, що кожен із нас, сущих, відвідав цей дивний світ, цю «планету людей», де серед усього-усього є стільки цікавого і радісного».
Сценарії залишилися незмінними
Володимир Панченко пророчо говорив: «Усе, що відбувається з Україною, у мене асоціюється з 1917-1920 роками. Гібридна війна, яку веде путін, у нас вже була: колись її так само вели проти України Ленін, Троцький, Свердлов. Вони теж казали: «наших там нет»; на Україні йде громадянська війна. А насправді? Ось недавно я читав київську газету «Боротьба» за 1919 рік. 12 лютого «Боротьба» подала інтерв’ю з «т. Щорсом», який, не криючись, пояснив, що ще з літа 1918 р. в районі Курська почалося формування групи військ для наступу на Київ! Радянська Росія озброювала українських партизан-щорсівців, перетворюючи їх у регулярне військо.
Ну й чим це відрізняється від дій путіна на Донбасі?
Сценарії, прийоми – ті ж самі!
Важливо тільки, щоб ми самі пам’ятали уроки історії. Один з них такий: будьмо сильними. Не уповаймо на інших. Не сварімося між собою, бо цим обов’язково скористається ворог».
