Нещодавно наш сайт повідомив, що “В Одеській області розмістять плавучі електростанції — постанова Кабміну”. Мовляв, Туреччина, нібито, надасть Одеській області три судна, які можуть забезпечити не менше 250 МВт електроенергії. Їх планують розмістити в портах Одеси, Южного та Ізмаїла. Що ж, давайте разом подякуємо турецьким сусідам по Чорному морю, побажаємо традиційно їм 7 футів під кілем дорогою до нас. Ну і… бездіяльності в наших водах: нехай усе буде “чікі-пукі” у наших електроенергетиків, нехай справляються самі.
Читайте також: Взимку в Україні може не бути світла по 18 годин на добу, – прогноз ООН
А тепер саме час автору цих рядків у рамках мемуарної рубрики “Розповіді літнього зайця” згадати, що пізньої осені 1975 року в Одесі вже була ситуація, коли місту сильно допомогли енергоустановки одного з суден так званої космічної флотилії СРСР. Не буду точно стверджувати, чи був це “Космонавт Юрій Гагарін” чи “Космонавт Володимир Комаров”. Так що – “ніщо не нове під місяцем”, як стверджував Карамзін.
Але, гадаю, наші читачі все ж краще пам’ятають іншого поета – Володимира Висоцького: “Всі, хто вижив в катаклізмі, перебувають в песимізмі”. Так, катаклізм тоді в листопаді знатно пронісся по Одесі та області. З ураганною, як кажуть, силою. Найсильніший вітер, снігу намело “по самі нікуди”, на тротуарах і дорогах обірвані дроти, відповідно – знеструмлено все, що тільки можна собі уявити.
Що й казати, песимізм тоді добряче зачепив народні маси. Але не нас, студентів! Я навчався тоді на 5-му курсі Інституту зв’язку, заняття були у другу зміну. Ура, їх скасували! У крані немає води? Не біда, на балконі було по пояс найчистішого снігу, взялися його розтоплювати. Несмачно…
Квартирував я тоді з хлопцями-однокашниками в кінці вул. Чкалова (зараз це Велика Арнаутська). Закупи робили за пару кварталів звідтіля, у гастрономчику “Темп” на Радянської Армії (зараз, у своє друге – емігрантське – пришестя в Одесу ходжу-броджу я по нині Преображенській, але ніяк не можу збагнути, де ж був той гастрономчик моєї одесько-студентської юності).
Тоді ж, у темпі, ми придбали в тому “Темпі” замість води ящик “сухаря” – це було недороге вино “Ркацителі”. Ще й підфартило: на нас те сухе вино в магазині й закінчилося. Планова економіка не врахувала тоді стрімко зросший попит.
Прекрасно пам’ятаю одеський анекдот тієї пори: чоловік забігає у винний відділ, просить “Кіндзмараулі”. Немає! А “Ркацителі”? Немає!! А “Цинандалі”? Немає!!! А он там на нижній полиці приховано у вас що!? Та це насцяли. Ну, дайте пляшечку.
Ну та гаразд, нам-то “Ркацителі” дісталося! Та ще й біля входу в “Темп” чоловік (молодець, швидко зреагував!) свічки стеаринові продавав з-під поли. Нехай втридорога, але все ж таки – джерело світла. Придбали. Вдома роздивилися: а свічки-то без ґноту… Скотиняка!
Ну ось, все прямо як у Ільфа та Петрова: “Остапа несло”. Пора вже повернутися до основної теми “мемуарів”. Так от, через пару днів після закінчення негоди до реанімації одеського електропостачання підключився могутній “космічний” теплохід, що стояв на рейді.
Погуглив зараз тактико-технічні дані “Гагаріна”: сумарна потужність його енергоустановок 8 тисяч кіловат! Саме вони тоді, у листопаді 1975-го, і підживили в Одесі хлібозавод, і міськводоканал.
А зараз пропоную підняти по келиху “Ркацителі” за те, щоб майбутньої зими Одеса протрималася на своїх, “доморощених” кіловатах.
Валерій БОЯНЖУ, Херсон – Одеса