Два Жаботинські
Як мінімум двоє Жаботинських увійшли до новітньої історії України. Це Леонід та Володимир. Леонід Іванович – (1938–2016) – відомий український спортсмен, на його честь у нас випустили пам’ятну монету. Він 2-разовий абсолютний олімпійський чемпіон з важкої атлетики, 4-разовий чемпіон світу, 2-разовий чемпіон Європи, 5-разовий чемпіон СРСР, багаторазовий рекордсмен світу.
Хочете про нього докладніше? Переходьте за цим посиланням. Адже цікаво буде дізнатися, як у чоловіка 193 см на зріст, вагою 180 кг і з 48-м розміром взуття, у якого Шварценеггер з повагою просив автограф, три дебіла на темній вулиці в його рідному Запоріжжі попросили закурити.
Одесит з ізраїльських шекелів
Володимир (Зєєв) Євнович Жаботинський (1880, Одеса – 1940, Нью-Йорк) життя прожив теж недаремно, і вулицю на його честь в Одесі назвали «не за гарні очі».
Кілька місяців тому на нашому сайті був найцікавіший біографічний матеріал Марії Котової «Біла ворона для Одеси і всього світу»: одеські адреси Володимира Жаботинського». Настійно рекомендую!
А зараз, до дня його народження, який буде 17 жовтня, цього знаменитого одесита – письменника, поета, журналіста, перекладача, а ще одного з лідерів сіоністського руху, я вирішив представити до уваги наших читачів нові грані цієї непересічної персони.
Він став одним із засновників Держави Ізраїль, його зображення – на монетах та банкнотах Ізраїлю номіналом 100 шекелів.
Жаботинський про ставлення росії до України
Нижче ми наведемо деякі мудрі, самим життям підказані думки Володимира Жаботинського про Україну та росію. Вони зараз більш ніж актуальні.
«Вирішення суперечки про національний характер росії майже повністю залежить від позиції, яку займе 30-мільйонний український народ. Погодиться він обрусеть – росія піде однією дорогою, не погодиться – вона хоч-не-хоч піде іншим шляхом. Прекрасно зрозуміли це праві у Державній Думі. Коли вирішувалося питання про мови інородської школи, вони, заради сміху, голосували навіть «за» якихось «шайтанів» та «казанських греків»; вони навіть не підняли рук проти єврейської мови, мабуть, бажаючи зробити весь законопроект ненависним і неприйнятним для начальства; але коли мова зайшла про українську мову, вони відкинули і блазнювання, і хитромудрі розрахунки і просто підняли руки «проти», бо почули, що тут найнебезпечніше місце, рішучий крок, при якому ні жарти жартувати, ні лукаво мудрувати не доводиться».
«Культури створюються національностями, і кожна з національностей ревниво береже свою культуру і противиться, коли сусід їй нав’язує свою, хоча б цей сусід вважався їй двоюрідним братом «по расі» і єдиноутробним «по племені». Хорвати та словинці – і тісні сусіди, і близька рідня по расі, племені, вірі тощо, і навіть мови їх куди ближче один до одного, ніж російська з українською; проте це дві різні національності із двома різними культурами. Хто «українець за національністю», для того решта спорідненості по племені, по расі і т.д. може лише побічне значення: під час виборів культури вирішальний голос належить не «расі», не «племені», а усвідомленої національності».
«Якщо російська культура грає тепер неприродну роль культури всеросійської, то причина, головним чином, у віковому насильстві та безправ’ї. Ось як розповідає про цю старанність відомий український історик, професор М. Грушевський: «Покінчивши з політичною особливістю України, уряд не задовольнився цим: він вирішив стерти і знищити також прояви її національного життя, і навіть особливості українського національного типу. Починаючи з Петра I для українських видань запроваджується цензура, що мала на меті привести їх до однаковості у мові з виданнями великоруськими. Русифікуються українські школи. Вводиться великоруська вимова у богослужінні. Будь-які прояви українського патріотизму ревно переслідуються та пригнічуються». Але навіщо заглядати так глибоко за старих часів! Ось перед нами найновіший час: з половини минулого століття помічається в росії підйом українського руху – і зараз же починається згори ревна боротьба проти «хохломанні» та «сепаратизму». У 1863 р. міністр Валуєв проголошує: «Не було, ні і бути не може української мови», а в 1876 р. був виданий указ, що просто заборонив українську культуру (Перегляньте на нашому сайті матеріал «Емський указ: як росія у 19 столітті забороняла українську мову» – В.Б.). Дозволялося друкувати українською лише літературу та віршики і грати п’єси в театрі; що стосується газет, журналів, серйозних книг та статей, лекцій, проповідей тощо – все це було заборонено, а про українську школу і говорити нічого. Що у Києві, то було й усюди. Усюди на околицях російська культура з’явилася тільки після того, як земський ярижка розчистив їй дорогу, затоптавши чоботи всіх її конкурентів».
Тож у Київському районі української Одеси з’явилася вулиця, названа на честь цього мудрого одесита. А раніше вона називалася Пролетарською. Чи знаєте походження цього слова? Воно від латинського prоlеtаrius – «пролетарій, громадянин, який служить державі лише тим, що має дітей» (буквально – «що чинить потомство»). Господи, ми ж стільки десятиліть жили під гаслом «Пролетарі всіх країн, поєднуйтесь!»… Що ж означав той заклик!? Може я щось проґав!?..
На фото: мурав в Одесі з портретом Володимира Жаботинського
