Не тільки духовна особа, а й побратим
— Пане Василю, як ви стали військовим капеланом — за особистим бажанням чи за призначенням?
— У моєму випадку все почалося дуже просто — по волі Божій, у часи, коли розпочався Майдан, і наші діти вийшли за європейську дружбу, щоб увійти в Європу. Це був такий дитячий позив. Я тоді розумів, що це не могло бути швидко. І коли Янукович дозволив собі побити наших дітей, ми теж вийшли на Майдан. Бо ніхто не має права бити наших дітей. Після цього почався Крим, Луганськ, Донецьк. Ми знаємо що, армія була гола і боса, і потрібно було допомагати армії. Бо там, де твій прихід, там, де твої люди, там ти і потрібен як священник. І звідти почалася і волонтерська діяльність, нам потрібно було довести прості речі до наших військових — починаючи від шкарпеток і закінчуючи термобілизною. Але коли ми зрозуміли, що потрібно не тільки одягнути солдата, а і обігріти його духовно. І звідси почалася така робота.
До речі і такого слова як “капеланство” не було в 2015 році. Був просто священник, який приходив і сповідував чи причащав наших солдатів. Звідти і почалася сама ідея створення капеланства в Україні. У нас були вже і прихильники, і друзі-товариші, які їздили і починали цю роботу як капелани.
— Які функції виконує військовий капелан?
— Він виконує ті самі функції, що і священник на приході. Але на передовій ось цей священник, ось цей капелан він є другом, товаришем, побратимом, порадником, інколи батьком, іноді строгим дідусем. Це священник, це духовний окормлювач. Капелан повинен бути насамперед другом і товаришем, і, само собою, духовним опікуном. Головне, щоб у солдата на серці було спокійно. Щоб він розумів: Бог поруч, а капелан — провідник.
Перед загрозою смерті питання, якої ти віри, втрачає сенс
— З якими проханнями до вас найчастіше звертаються захисники? Що на фронті їм потрібно найбільше?
— Найбільше на передовій людям потрібна Божа опіка, відчуття того, що Бог тебе не полишає, як би страшно не було. Навіть коли безвихідь, ти знаєш, що завжди Бог з тобою. Я недавно почув, що капелан, який знаходиться на передовій, дає стартовий поштовх – як стрибуну, який стрибає в висоту або в довжину. Він якраз і є тим поштовхом – для віри і для внутрішнього стержня. А там вже на задній план відступає і страх, бо ти з Богом. Я б десь це так описав, хоча це словами не опишеш. Мені випало бути в полоні, і я був з нашими солдатами, з нашими дітьми, яким по 22-25 років. В очах нашого солдата не було страху. Мені було страшно, але я не мав права показати страх перед цією дитиною. І ми разом ставали до молитви, і один одного підтримували. У нас була така взаємодуховна підтримка, яка і виливалася в цю молитву. Це складно розповісти словами, це треба відчути. Оце відчуття, оця відвага починається з віри, що Бог з тобою, а далі просто нічого не має значення — ні постріли, ні вибухи, коли Бог з тобою.
— Як бути, якщо на фронті перебувають військовослужбовці різних віросповідань?
— Коли ми починали будувати цю структуру, питання так і стояло: як? В армії є іудеї, мусульмани, протестанти. Навіть це було дивно російському солдату, коли ми були в полоні. Зі мною було ще два протестантських священники, і коли ми починали молитися, для них це було дивно: як це ви молитеся разом, ви ж повинні сваритися, один одного не любити. Ми казали: з нами Бог, він єдиний, і все одно, що для мусульман, для християн, для іудеїв. Ми молимося до Бога єдиного, ми молимося за Україну. І Україна у нас одна, і військо у нас одне. Нас, в цілому, лише об’єднує ця молитва, а не розділяє. І це об’єднання буде зараз виражено в українському народі. І тут не має релігій, конфесій, є єдине — Бог і Україна. Кожна релігія закликає до любові, а не до ворожнечі. Ти стоїш на передовій, перед загрозою смерті, бо в кожну хвилину може прилетіти, може куля тебе вбити. І тут питання, якої ти конфесії, якої віри відходить на такий задній план, що в ньому просто не має сенсу. Є Бог, є твоя вічність, є родина, ті, за кого ти борешся, Україна. Такі ж поклики колись були і в нашому козацтві — Бог і Україна. І тепер під час війни ми знову розуміємо, наскільки це яскраво і наскільки це необхідно. Ми відчули, що це нам дуже необхідно.
Лють і ненависть потрібні тільки в бою
— Чи має капелан свого духовного наставника, який допомагає позбутися психологічної травми, з яким можна було б поговорити, отримати пораду?
— Ні, у нас немає часу для своєї, так сказати реабілітації, немає такої можливості. Я б сказав так: ми переможемо, а тоді будемо реабілітуватися, лікуватися. Насамперед зараз це перемога, а далі будемо лікувати тіло і психіку. В нас буде велика проблема після війни — стане появлятися багато посттравм, багато людей покалічених і тілом, і душею, бо з війни дуже багато хлопців приходить скалічених, без рук, без ніг. Але є ще таке каліцтво, як душевне, психологічне каліцтво. Ми будемо їх лікувати, можливо, не один рік, не один десяток років. Ми повинні до цього готуватися, розуміти, що це буде. Бо люди приходять з війни зламаними, вигорівшими, бо вони бачили смерть, вбивство, всі жахіття війни. Це вже потім будемо лікувати.
— Як ви вважаєте, нам потрібно боротися з почуттям ненависті?
— Обов’язково. Почуття ненависті з’їдає не ту людину, яку ви ненавидите, наразі, а вас самих. І ми говоримо зараз про Росію, про країну-агресора. Ще в Біблії написано: прощайте ворогам вашим, а помста від Бога. Це не тому, що ми повинні бути добренькими перед ворогом чи перед своїм кривдником. Ні. Це для того, щоб ця ненависть, ця лють не з’їдала ваш внутрішній світ, чистоту духовну. Ось чому сказано: прости ворогам вашим. Але ми ні в якому разі не повинні це забути. Повинно бути записано на великій гранітній стіні, що зробила з нами Росія, як вона зайшла, як вона нищила українців. Щоб про це пам’ятало не одне покоління. Ми повинні пам’ятати, але ненавидіти ми не повинні. Лють і ненависть потрібні тільки в бою.
Читайте також:
