Історія першого букваря та української абетки
Перший український «Буквар» був виданий друкарем Іваном Федоровичем у 1574 році у Львові. Автором міг бути один із викладачів Острозької школи — Герасим Смотрицький або Дем’ян Наливайко. Але можливо, в укладанні його брав участь і сам друкар. Буквар став першою друкованою слов’янською книжкою світського призначення і суттєво вплинув на розвиток писемності в Україні та інших слов’янських країнах. Він мав кишеньковий розмір, містив 80 сторінок, включаючи абетку, склади, зразки відмінювання і коротку читанку. Наразі відомий лише один примірник, знайдений у Римі в 1927 році, що зберігається у бібліотеці Гарвардського університету.
Не менш цікава історія українського алфавіту, який налічує 33 літери і є одним із варіантів кирилиці, зберігаючи мовні особливості різних регіонів. Він слугує основою освітньої системи України та є символом національної гідності і мовного спротиву. Унікальні літери, такі як Ґ, Є, І та Ї, відображають фонетичну специфіку мови та допомагають зберегти її самобутність. Далі розглянемо, чому ці літери відіграють особливу роль у нашій мові та історії.
«Ґ»: символ українського відродження
Буква «ґ» є унікальною для української мови. Вперше як самостійну літеру абетки її увів у 1619 році письменник, церковний та освітній діяч Мелетій Смотрицький у «Граматиці», запозичивши її форму з грецької літери «γ» («гамма»). Звук [ґ] у староукраїнських та українських текстах передавали по-різному. Від XIV століття його записували в іншомовних словах за допомогою диграфа «кг» або літери «g». Наприкінці XIX — на початку XX століття літера «ґ» увійшла до вжитку і була в правописних кодексах УНР.
Після розгрому українізації у 1933 році радянська влада вилучила «ґ» із правопису, прагнучи придушити українську ідентичність і наблизити мову до російської. Офіційно її повернули лише 1990 року в третьому виданні «Українського правопису». Повернення «ґ» стало символом відродження та утвердження української мови після десятиліть радянського тиску.
Коли правильно вживати «ґ»?
Згідно з правописом 2019 року, літеру «ґ» вживають:
- у споконвічно українських і давно запозичених словах (аґрус, ґава, ґанок, ґвалт, ґатунок, ґрунт, ґринджоли, ґрунт, ґуґл, ремиґа́ти);
- у власних назвах (Ґорґа́ни, Ґоро́нда, У́ґля Ґалаґа́н, Ґудзь);
- у запозичених іменах і прізвищах, що передають «g» (Верґилій, Ґарсія, Геґель, Ґеорґ, Ґете, Ґреґуар, Ґулливер).
Але! Водночас в аналогічних позиціях правопис дозволяє паралельно передавати «g» літерою «г» (Вергілій, Гарсія, Гегель, Георг, Гете, Грегуар, Гуллівер).
«Ї»: літера спротиву та ідентичності
Літера «ї» — символ українського алфавіту, що вирізняє його серед інших слов’янських мов. Ця літера виникла природним шляхом на території Русі, а її особливість у тому, що вона передає поєднання двох звуків — [й+і]. Раніше українські письменники використовували літеру на власний розсуд — «і», «ії» або «ять». Лише у ХХ столітті вона остаточно увійшла до складу нашого алфавіту. До цього офіційне визнання друкованої «ї» було ускладнене Емським указом (1876 року), який обмежував використання української мови в російської імперії.
Без літери «ї» наша мова втратила б частину своєї фонетичної та графічної специфіки. Наприклад, використання «ї» в прізвищах та іменах, додає український колорит та підкреслює походження людини. У час повномасштабної війни літера «ї» набуває символічного значення — стала знаком опору на окупованих територіях. Літеру малюють на парканах і тротуарах, на пам’ятниках і стінах будівель, щоб нагадати окупантам, що це Україна.
«І»: незамінна літера абетки
Літера «і» підкреслює нашу самобутність і є важливим маркером ідентичності, хоч присутня в деяких кириличних абетках. Буква «і» має значення для правильної передачі фонетичних і правописних особливостей в українській мові. Раніше «і» називалася «і десяткове», походить від старослов’янської літери, що базувалася на грецькій «ι» («йоті»). Її дублером була літера «и» («іже»), але розрізняли їх за числовими значеннями у кириличній цифірі — «і десяткове» та «і вісімкове».
Читайте також: Як українська мова стала однією з найпопулярніших у світі
У староукраїнській писемності літера мала кілька варіантів — «и», «і», «ї», «j» — залежно від школи та типу письма. До речі, зараз це допомагає визначати час і місце створення текстів. Спочатку «і» використовували як дублер для «и» та «ы». Для звука [і] тоді часто застосовували літеру «ѣ» («ять»), наприклад: мѣнута — «мінута», фѣґура — «фігура».
Літера «і» послідовно вживається та увійшла в українську абетку після видання «Грамматики малороссійскаго нарѣчія» 1818 року для позначення голосного [і], що виник з праслов’янських «o» та «e» в новозакритому складі та «ѣ».
«Є»: літера виразності
Літера «є» походить від кириличної «Є» («єсть»), яка, крім того, має зв’язок із грецькою літерою «ε» («епсилон»). У староукраїнській графіці її записували як «е» або «є» залежно від школи письма. Друкована форма з’явилася у XVI столітті, а сучасне накреслення — від «гражданського шрифту». В українську абетку «є» ввели укладачі альманаху «Русалка Дністровая» (1837): Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький.
Роль літери в українській мові дуже важлива для передачі м’якості та фонетичних ознак української мови. Після приголосного вона позначає один звук [е] (синє, літнє). А на початку слова або після голосного, апострофа чи м’якого знака — два звуки [j] + [е] (Євген, моє, б’єш, ательє). Вона також пом’якшує попередній приголосний і зберігається після подовжених звуків (ллє, мовленнєвий).
«Ф»: рідко вживана буква алфавіту
Найбільш вживаною літерою в українському алфавіті є «п», тоді як найрідше вживається «ф». Літера «ф» використовується переважно в запозичених словах, оскільки звук [ф] не притаманний давньослов’янським мовам і увійшов в українську мову через вплив інших мов. Походить від грецької літери «φ» («фі»), але у кирилиці називалася «ферт» — наслідуючи звук, схожий на «фиркання» коня.
Раніше грецький [ф] в запозичених словах в українській мові часто замінювали на [п] або [х]: Пилип, Юхим. Пізніше він вживався в прикарпатських діалектах замість «хв»: діал. фіст – з хвіст. У радянські часи вимова з «ф» закріпилася, бо добре вписувалася в процес зближення української мови з російською. Новий правопис 2019 року дозволив варіативність у вживанні «ф» та «т» у словах грецького походження: «ефір» та «етер» вважаються однаково правильними.
«Апостроф»: знак, що зберігає вимову
Апостроф — небуквений орфографічний знак, який використовується і в європейських мовах. Він не позначає звука, але відіграє надзвичайно важливу роль в українській мові — передає роздільну вимову у словах. Основна функція апострофа — це відокремлення йотованих голосних — я, ю, є, ї від попередніх приголосних, зокрема губних — [б], [п], [в], [м], [ф] та твердого [р]. У фонетичній транскрипції апостроф позначає напівпом’якшеність приголосних.
Коли пишеться апостроф перед я, ю, є, ї?
- Після губних приголосних — б, п, в, м, ф (б’ю, п’ять, у здоров’ї, В’ячеслав).
- Після твердого р (в кінці складу) при роздільній вимові (бур’ян, міжгір’я, матір’ю).
- Після префіксів, що закінчуються твердим приголосним (з’єднаний, з’їхати, з’явитися, роз’яснити).
- Після першої частини складних слів (дит’ясла, транс’європейський).
Куди зник твердий знак з українського алфавіту?
Знак «ъ» («єр») — буква деяких кириличних абеток. У давньоукраїнському письмі він позначав редукований, а в старо- і церковнослов’янській абетках носить назву «ѥръ» або «єръ». Після занепаду редукованих звуків у XII столітті «ъ» в сильній позиції змінився на «о», а в слабкій — занепав. Наприклад: у слові «сънъ» у кінці слова він занепав, а після «с» перейшов в «о», що дало українське «сон». Остаточно літеру скасували в українському правописі на початку XX століття, замінивши апострофом.
