Таксофони на одеських вулицях: це було нещодавно, це було давно…

Таксофони на одеських вулицях: це було нещодавно, це було давно…

Для інтересу нещодавно я «гальмував» «в’юношу», який проходив повз, запитанням: мовляв, що це за «хрень» висить? На хвилину витягнувши з себе один із двох навушників, він хмикнув і промовив: що ж тут незрозумілого!? Платіжний термінал висів, зняли його, мабуть…

Тут колись висів таксофон

Таксофон на Малій Арнаутській

Ні, друзі, тут ще кілька років тому висіло те, про що нинішнє покоління може зневажливо сказати – «кам’яний вік». Тут висів телефон-автомат. Він був абсолютно необхідною частиною буття наших співгромадян, зовсім не розпещених можливістю мати вдома телефон ГТС (це зараз ГТС означає газотранспортну систему, а тоді це було Міська телефонна мережа, і начальник ГТС у місті був ду-уже «великою людиною» – з зв’язками).

Пропорційно до своєї популярності телефон-автомат потрапляв у твори мистецтва. У культовому фільмі «Діамантова рука» було б уже «не те пальто» без кадру, де Льолік (Папанов) б’є по телефону-автомату і звідти сиплеться купа 2-копійчаних монет. А чого там же стОїть кадр, коли Андрій Миронов біля ресторану «Плакуча верба» б’ється головою об телефонну будку… А ще не хто-небудь, а сама Примадонна Пугачова в пісні «Не отрекаются, любя» співала «…что переждать не сможешь ты трех человек у автомата».

Так, нерідко у автоматів були черги, тому що, пам’ятається, їх не комплектували реле часу, а якщо вони й були, то частенько виходили з ладу. І завжди знаходилися любителі «почірікати» хвилин 10-15. Але в черзі, що утворилася, спочатку починали дипломатично покашлювати, а потім, коли згадували вже маму балакуна, він вішав трубку, і потрібний номер набирав уже наступний.

Набирав за допомогою дискового номеронабирача. Штатні були пластмасовими та швидко ламалися, і у виробничих майстернях ГТС тамтешні «кулібіни» робили нові – з дюралюмінію. Вже потім, у роки «розвинутого соціалізму», дискові номеронабирачі стали міняти на кнопкові. Заодно «модернізували» телефонну трубку – якщо її на той час ще не «спіонерували» радіоаматори. Справа в тому, що це була епоха загального дефіциту, асортимент радіодеталей у магазині «Юний технік» був рахітичним. І якщо в когось не було «каналу» на якесь радіопідприємство, де діяв радянський принцип «Тягни з роботи кожен цвях – ти тут господар, а не гість!», то було, як у пісні з того вітчизняного «ментівського» серіалу: «кто-то кое-где у нас порой честно жить не хочет». Тобто «курочили» телефони-автомати. Пам’ятаєте, Шурик у знаменитій комедії «Операція Ы», коли вночі сторожив склад замість бабусі Божий Кульбаба, примчав міліцію викликати, а автомат – розкурчений?

Доводилося шнур одягати в антивандальну гнучку сталеву пружинисту «сорочку», а також унеможливлювати доступ до мікрофонного та телефонного капсул у трубці.

Продовжуючи тему вандалізму в телефонних будках, визнаємо, що, оскільки в епоху загального дефіциту та громадські туалети на вулицях міста були рідкістю, деякі «особливо культурні» громадяни, налакавшись пива, дозволяли собі здійснити процес сечовипускання в телефонній будці за зачиненими дверима. Ну правильно, не «струмити» ж їм у підворітті, культура не дозволяє!

Для того, щоб зателефонувати, потрібно було мати 2-копійкову монету. Часто бувало: опустиш її в щілину монетоприймача, двушка «з’їдена», а зв’язку-то й ні… Та вже, жартівливий девіз «Вступим в связь без брака!» наші зв’язківці та зв’язківці сприймали по-різному. А двушку, якщо її «з’їло», зовсім не соромно було попросити у будь-якого перехожого на вулиці. Нерідко в такій ситуації запасливий громадянин вивуджував із кишені спеціальну монетницю і обдаровував прохача монеткою.

Монетниця

Монетниця

Минули роки, і двох копійок стало не вистачати за послугу телефону. Тоді з’явилися телефонні жетони, і вартість цих профільованих кругляшів могла змінюватися залежно від інфляції.

Телефонний жетон

Жетон

Жетон для зв'язку

Потім з’явилися телефони під магнітну карту. А потім у наше життя увірвався мобільний телефон… Що ж, «така се ляві», як колись казали в Одесі: найкраще – ворог гарного.

Ці «оповідання літнього зайця» можна вважати логічним продовженням матеріалу Марії Котової «Прощай, прощай, уличный телефон!» в «Одеському житті» від 3 листопада 2019 року. Колега тоді вказала кілька місць в Одесі, де для історії тією чи іншою мірою було збережено телефонні автомати і навіть будки.

І ось більше 3 років по тому автор цих рядків, перебуваючи в Одесі в бігах (біженець я), вирішив перевірити: а як «обстаканівка» на цю тему? Але спочатку вирішив оглянути свою «альма матер» – рідний інститут зв’язку. Ура, телефон на тому ж місці, що й півстоліття тому! Щоправда, він уже не створює відчуття «ретро» – з останніх у своєму сімействі, напханий електронікою. Біля стіни глапоштамту на Садовій тих двох телефонів з 2019-го, на жаль, вже немає. Як немає і «прикольної» телефонної будки у Міському саду на Дерибасівській…

Таксофон в Одесі в Інституту зв'язку

Таксофон у Інституту зв’язку

Жаль… Знаєте чому? А я досі пам’ятаю очі старшокласників, які прийшли на екскурсію до редакції моєї херсонської газети «Гривна». До їх приходу я прибрав ноутбук у своєму кабінеті зі столу і поставив на нього раритетну машинку «Ундервуд» середини минулого століття. Це був масовий шок у найкращому розумінні цього слова! «Це типу клава така! Блі-ін, прикольно!»

Такий самий позитив був би, якби молоді власники айфонів побачили їхнього далекого пращура – телефон.

Валерій БОЯНЖУ, Херсон – Одеса

Актуальна інформація ЗА Одесу у нашому Telegram каналі! Новини, фоторепортажі та історични факти про Одесу.