Перші два дні мама намагалася відпочивати. Дуже старалася, але раз у раз пробивалася до мийки, щоб помити посуд. На третій день прохання до господарів привітного будинку дати їй якусь роботу набули форми наполегливої вимоги, але все одно залишилися без відповіді.
Саме перебуваючи в такому вимушеному байдикуванні та спостерігаючи з вікна, як вирує життя на вулицях селища, мама вгледіла кілька кущів винограду, що росли під парканом і в теплу пору року виконували роль зеленої огорожі. За вечерею в жартівливо-завуальованій формі вона вивудила у господаря будинку таємну інформацію – де знаходяться господарські ножиці. В її голові, як потім стало зрозуміло, вже сформувався цілий план. Про його деталі вона не поширювалася – переживала, що їй не дадуть його реалізувати. Тому мовчала і чекала зручного моменту.
Напередодні Нового року всі домочадці були зайняті підготовкою святкового столу. А мама раптом кудись поділася. Визирнувши у вікно, я побачила її, задоволену і щасливу, яка спритно обрізає ці виноградні кущі здобутими ножицями. Вона світилася радістю чи то від того, що їй вдалося всіх обхитрувати й усе-таки здійснити задумане, чи то від того, що її ніхто не зупиняв, і їй усе-таки вдалося попрацювати на землі.
За кілька годин немаленьку територію палісадника було приведено до ладу, а виноградні кущі хоч і завчасно, але підготовлено до настання весни. А мама раділа, що зробила свій внесок в облагороджування селищного ландшафту Болгарії. І, відвівши душу, почала смиренно чекати, коли повернеться в рідне сільське середовище до курочок і півників і великого городу із сотнею виноградних кущів.
Прощаючись із господарями хати, мама обіцяла, що влітку приїде знову, щоб помилуватися результатами своєї праці й подивитися, скільки винограду спотворять обрізані нею кущі. А заодно, я впевнена, вона захоче посадити помідорів або огірків, привезених із буджацької землі, на маленькому клаптику землі болгарської. Тож дружба між українським селом і болгарським селищем обіцяє міцніти й у майбутньому!
