Як учитель перетворився на піхотинця
З самого початку великої війни вчитель історії Балтського ліцею №3 та наставник осередку скаутів «Пласт – Балта» вирішив стати добровольцем у Збройних силах України. Він потрапив до роти охорони, а згодом до Одеського навчального центру та 110-ї механізованої бригади. Так вчитель став воїном.
Далі був Донецький напрямок, де розгорнулися запеклі бої і захоплення в полон.
– Після 22 березня 2023 року, під Авдіївкою, біля села Веселого, ми з другом Дмитром Медзяновським (про якого розповідалося в журналі «Одеське життя» у №7 від 12 лютого. – Прим. ред.) опинилися на одній з найгарячіших ділянок фронту. Ми мали відправитися у відпустку додому, повернувшись з позиції, – згадує Володимир.
Ворог обстрілював наші позиції артилерійським вогнем. Дрони і танки противника завдавали шкоди безперервно. А 26 березня розпочався штурм. Навіть коли на допомогу прийшли підрозділи, нашим бійцям не вдалося втримати оборону. Протиборча сторона відбила їх у бліндажі, де розгорівся жорстокий бій. У нашій групі – двоє загиблих, троє поранених, серед яких і Володимир Жиленко.
Володимир зазнав тяжкого поранення руки, з’явилася кровотеча.
– Нас забрав батальйон «Восток». Солдати не зловживали нашою ситуацією. Мене супроводжував той, якого я поранив у голову. У розмові він зізнався, що відчуває задоволення від свого поранення та сподівається на евакуацію. Одного з ворожих солдатів виявився виходець з України. Він запропонував записати відео, стверджуючи, що вони зацікавлені в обміні. Мовляв, нехай ваші рідні побачать, що ви живі, – пригадує Володимир.
В полоні втратив понад тридцять кілограмів
Про те, що він живий і в полоні, рідні дізналися саме з цього відео. А далі пройшло 800 днів надій та очікувань. Зв’язку не було, жодних звісток від сина, чоловіка та батька. Інформацію про полонених отримували від тих, хто повертався додому.
Також вони підтримували зв’язок з службою реінтеграції та Службою безпеки України, які працюють над визволенням військовополонених і передають близьким дані про те, в яких місцях перебувають їхні рідні. Активно брали участь у мирних акціях на підтримку військовополонених і зниклих безвісти.
У цей час Володимир перебував у донецькому госпіталі. Згодом – колонія для військовополонених на Донеччині та табір в Оренбурзі.
– У шпиталі мені надали медичну допомогу і наділи апарат на руку, де в мене татуювання у вигляді тризуба, яке я зробив у 2014 році, – розповідає Володимир. – Напевно, через тяжке поранення мене не залучали до важкої фізичної праці. Коли я потрапив у полон, важив 95 кілограмів, а додому приїхав з вагою 63. Сил та харчування нам не вистачало.
Що сталося з його товаришами, Володимир не знав, адже військовополонені були розподілені по різних таборах. Про свого побратима Дмитра випадково дізнався від хлопця, який займався списками полонених. На той момент Дмитро перебував у Горлівці, а згодом стало відомо, що він потрапив на обмін і вже вдома.
– Ми раділи за кожного, чекаючи на обмін. Були вдячні за будь-яку інформацію. Найбільше прагнули, щоб всі якнайшвидше повернулися додому.
Тепла зустріч на рідній землі
Володимир розповідає, що 8 червня увечері їх забрали. Потім дали підписати документи і попросили переодягтися у чистий одяг.
– Тоді ми зрозуміли, що, напевно, настає обмін. Нам зав’язали очі та руки, щоб не могли зорієнтуватися у просторі. Коли нам розв’язали руки і відкрили очі, я побачив автобуси з білоруськими номерами і зрозумів, що ми в Білорусі. Це був Гомель. А звідси рукою подати до України.
Хлопців, котрі поверталися з полону, везли автобусами додому. На всьому шляху їх вітали в містах і селах. Люди виходили з прапорами, з їжею й квітами.
– Такої теплої зустрічі ми не очікували. Було дуже зворушливо, – зізнається Володимир.
І хоча воїн уже на українській землі, мала батьківщина ще досі чекає на свого сина. Чекають колеги, учні, друзі, знайомі та вся Балтська громада. Коли станеться ця бажана зустріч, залежить від завершення реабілітації, що включає складну операцію на руці.
Нехай усі дочекаються світлої години
Найсильніші почуття любові до батьків, дружини Аліни та своїх донечок Володимир проніс крізь полон, біль і страждання. І саме ця любов давала йому сили, віру й надію. Повернувшись в Україну, він оновив свою сторінку у Фейсбуці поетичним зверненням до донечок, адже заради їх майбутнього і пішов захищати рідний край.
«Це двоє моїх янголяток…»
Я навіть не знаю, що більше в ціні:
Квітуча весна чи гарячеє літо.
Обирати не прийдеться, напевно, мені:
Обидві пори принесли мені діток.
Знав і раніше, та вже на війні
Зрозумів, як безцінний той спадок,
Що з Божої ласки дістався мені, –
Це двоє моїх янголяток.
Я пройду крізь біль і вогні,
Сивиною покриються скроні.
Майбутнє Вкраїни всміхнеться мені,
Як сьогодні всміхаються доні.
– Я бачу дерева, я бачу траву, я бачу сонце і навіть бур’яни, і я щасливий, – підсумував наш співрозмовник.
Я не змогла стримати сліз, уявляючи, крізь яке пекло йому довелося пройти.
А мій співрозмовник сказав:
– Не плачте. Не хочу, щоб хтось засмучувався, коли я щасливий. Мої дівчатка повиростали, дружина стала сильною жінкою, батьки живі-здорові. Знаєте, повернення додому – це було для мене найкраще і найболючіше дежавю. Постійно у полоні я уявляв своє повернення в Україну. І нині чекаю повернення всіх полонених і зниклих безвісти. І вони там чекають. Вірю. Кожен дочекається світлої години. Бо ми боремося за свободу.
***
Ще один воїн повернувся додому, вписуючи героїчні сторінки боротьби українського народу за свободу в історію України. Воїн, котрий мріє про спокійне життя і продовження своєї місії вчителя.
Довідка «ОЖ»
До великої війни Володимир Жиленко був не лише вчителем історії, а й виховником та виконував обов’язки керівника Балтського осередку «Пласт», який належить до Національної скаутської організації України «Пласт».
Основним напрямком діяльності пластового осередку є виховна робота. У гуртках та куренях вихованці отримують знання про туризм, спорт, надання першої медичної допомоги, військову справу та інше.
Також пластуни залучені до благодійних акцій, зборів коштів для підтримки армії та інших соціальних ініціатив.
