Кожного дня медики зіштовхуються з болем, недугами, кров’ю, людськими трагедіями та надією. Скільки ж потрібно відданості своїй професії, щоб протягом багатьох років носити цей тягар, усвідомлюючи в ньому не лише важкість, а й вищий сенс існування. Особливу повагу викликають ветерани медицини, які діляться любов’ю до своєї справи, знаннями та досвідом з колегами та власними дітьми.
Злякався крові майбутній хірург
Анатолій Ковальчук за майже півстоліття лікарської практики виконав тисячі оперативних втручань, врятував сотні життів. Але своє перше чергування в лікарні у 17 років він пам’ятає донині.
– Мені потрібно було просто занести пробірку в лабораторію або перевезти пацієнта, – згадує він. – Але в кінці зміни привезли чоловіка з відкритою травмою голови. Сказали: «Потримай». Там була велика рвана рана. Кров лилася, я дивився і раптом зрозумів, що ноги минають під ногами. Колеги: «Ти блідий, у тебе непритомність! На вулицю – швидко!». Вдома я заявив: «Все, піду в моряки». Але…
Саме лікарі-сусіди, які мешкали на одному сходовому майданчику, зокрема відомий одеський хірург, представник ще однієї медичної династії десятої лікарні – Мустяца, допомогли йому знову повернутися до медицини.
На другому курсі медичного інституту він вперше потрапив в операційну. Один зі старшокурсників тоді сказав: «Якщо студент на другому курсі вже прийшов на операцію – з хірургії не піде». І так сталося.
– Перші операції – апендицити, ліпоми – я робив ще студентом, – згадує Анатолій Віталійович. – Перший самостійний випадок – у 72-річної пацієнтки. Від тієї операції все і почалося.
Особливо його вразив пацієнт із важким панкреонекрозом. Він вижив після семи операцій і тепер дружить з лікарем – живуть сусідами.
– У молодості я думав: десять років – і я майстер. Потім зрозумів: хірургія – це нескінченний шлях. До сорока років ти працюєш на авторитет, а після – він працює на тебе.
Складними були 1990-ті: неможливо було отримати знання, відеоматеріалів не було. Все освоював сам. Але я справився.
Сьогодні нам у допомогу технології: КТ, МРТ, ендоскопія. Проте, за словами Анатолія Віталійовича, молодим лікарям бракує клінічного мислення.
– Симптом – і відразу КТ. А треба аналізувати, думати, вибудовувати клінічну картину. Справжній лікар починається з голови, а не з кнопки.
З початком війни кількість пацієнтів зросла майже на третину. Стрес, фізичне навантаження, брак часу. Книги, музика, йога, подорожі – все це відійшло на другий план.
Особливе напруження перед операціями: пацієнти бояться, що можуть не прокинутися.
– Не знаєш, що сказати – говори правду. Робіть, як потрібно. А як не потрібно – не робіть, – міркує лікар. – І ще: співчуття та емпатія повинні поєднуватися з внутрішньою жорсткістю. Без неї скальпель не візьмеш. Але найголовніше: хірург – це завжди команда. Один в операційній ти – не герой.
Син Анатолія, Олександр Ковальчук, з дитинства мріяв стати хірургом, асистував батькові з перших курсів. Але згодом обрав рентгенологію.
– Одного разу батько сам сказав: «Може, тобі не варто йти в хірурги». Зараз він радіє моєму вибору, – говорить Олександр. – Ми працюємо разом – але на різних етапах загальної діагностики та лікування.
Питання вибору професії не стояло
Олександр Борисов – представник іншої медичної династії. Питання вибору кар’єри не поставало: його батьки – лікарі, і з самого дитинства він знав, що піде їхнім шляхом. Урологія привабила його як високо технологічна хірургічна дисципліна з величезними можливостями для розвитку.
У відділенні, де він працює, немає вузької спеціалізації: кожен повинен вміти все. Це принцип, якого він дотримується.
– За 41 рік у хірургії сталося багато незвичайного, – розповідає Олександр Валентинович. – Один пацієнт прийшов з 70 каменями в сечовому міхурі! А одного разу ми оперували аденому простати вагою майже 800 грамів. Це унікальний випадок.
У сусідньому кабінеті розміщено «музей каменів», витягнутих за роки практики. Зараз колекція майже не поповнюється – камені дроблять лазером і не витягують цілими.
На стінах його кабінету висвітлені дипломи, сертифікати, підтвердження участі в міжнародних форумах і стажуваннях: Іспанія, Швеція, Австрія. Завдяки досвіду, набутих у ГКБ №10, лікар став затребуваним учасником зарубіжних конгресів, які сьогодні проводяться лише онлайн.
Дружина Борисова, Світлана Миколаївна, лікар-акушер-гінеколог, кандидат медичних наук. Можливо, професія батьків вплинула на вибір синів. Обидва без вагань обрали медицину. Обидва стали урологами.
Сергій і Костянтин Борисови наразі працюють у відділенні урології та трансплантології, обидва – кандидати наук. Сергій займається написанням докторської дисертації.
Війна змінила багато в житті кожної людини, і лікарі – не виняток. Роботи стало більше, а часу на відпочинок – менше. У родині лікарів медичні питання часто обговорюються і вдома. Можливості для подорожей та хобі майже немає.
Олександр ФЕДОРОВ,
Ірина ДОЛМАТОВА,
члени Міжнародної федерації журналістів
