У селі Дівоцьке на Одещині залишилося лише троє жителів. Немає магазинів, транспорту, а якість Інтернету залишає бажати кращого. Олександр Щегельський живе поруч зі своїми двома сусідами-пасічниками. Чому чоловік залишається в селі, яке поступово вимирає, — у нашому матеріалі.
Олександру Щегельському 66 років. Він народився у Дівоцькому і каже, що тут у нього глибоке коріння, оскільки тут проживали його батьки.
“Моя жінка також з Дівоцького. Моя теща осліпла, а мама залишилася сама. У 1992 році я повернувся сюди, щоб доглядати за ними. Так і залишився”, — згадує він.
Вулиця на трьох
Раніше в Дівоцькому проживало близько 60 родин. Олександр пам’ятає часи, коли тут активно будували нові домівки.
“Люди переїжджали сюди з Хмельницької області, з Кам’янець-Подільського району. Моя родина приїхала з Новоушивці”, — додає Олександр.
У селі колись було все: колгосп, конюшня, ферма, курятник, вівцеводство. Навчальний заклад працював до четвертого класу — всього в 50 метрах від дому Олександра. Також діяла пересувна крамниця і навіть дитячі ясла.
“Тепер нас всього троє. Всі трійка займається бджільництвом. Я початківець, а мої сусіди — професіонали. Я навчаюся у них. Ось так ми і живемо”, — говорить чоловік.
Читати ще
Без води, транспорту й магазину: як живуть люди у селі Олег поблизу невизнаної ПМР | “Забуті”
У Великокомарівському окрузі, куди входить Дівоцьке, повідомляють, що в період реорганізації колгоспу, ферму закрили, що призвело до втрати робочих місць. Багато місцевих жителів покинули село.
“Раніше тут проживало більше ста людей. Сьогодні ми маємо 44 зареєстрованих жителів. Багато з них не живуть тут, а переїхали в місто чи до сусіднього Придністров’я”, — коментує староста Великокомарівського округу Віталій Двоєнкін.
Розклад на день
Олександр прокидається о п’ятій ранку і дивиться новини по телевізору. О шостій вже починає свої справи.
“Спочатку відкриваю курей, даю їм воду та їжу. А потім до свиней… У мене зараз чотири свині, кожна близько 120 кг”, — показує він.
До дев’ятої ранку він зазвичай встигає впоратися з тваринами, прибрати в дворі, поснідати. Потім іде на пасіку — свою головну справу за останні десять років.
“Зараз у бджіл активний період. Я підгодовую їх, щоб уникнути агресії. У мене 40 сімей бджіл, і я замовив ще 5 вуликів”, — додає Олександр.
Прикордонні виклики
Дівоцьке знаходиться біля кордону з Придністров’ям. До Тирасполя всього 33 км через поля. до війни місцеві мешканці їздили туди на торговлю.
“Ми торгували у Тирасполі до війни. Це було зручно. Тепер кордони закриті. Навіть на кладовище ніхто не може потрапити. Це дуже ускладнює життя місцевих”, — розповідає він.
Найбільше Олександр переживає за долю села, яке навряд чи відродиться. Він сумнівається, що навіть за відкриття кордонів хтось повернеться сюди.
“Ніхто сюди не повернеться. Я говорю синові: “Кому це все залишити?” — зітхає чоловік.
Побутові виклики
В Інтернет у селі є, але його якість неналежна. Потрібно шукати точки, де сигнал хороший. Олександр зазвичай виходить на пасіку або на город.
Газ проклали безкоштовно. Мешканці написали заяви та подалися до Роздільної. Завдяки державному фінансуванню газ провели до кожного дому.
“Дехто казав, що це неможливо. Ми спочатку написали одну заяву, потім іншу, поїхали до Роздільної, і нам безкоштовно провели газ”, — пояснює Олександр.
Інша гостра проблема — відсутність води. У криницях часто немає запасів води.
“У нас води катастрофічно не вистачає. Я один беру, а сусіди возять для тварин. Ось хто раніше прокинувся, той і наповнив”, — додає він.
А дороги в селі в жахливому стані. До Великомихайлівки Олександр змушений їздити польовими шляхами — через Кистельницю, адже на його авто каміння б’є по днищу.
Городи і майстерня
Цього року Олександр виростив велику кількість картоплі — навіть не знає, як з нею впоратися. У нього близько трьох соток, і він встановив систему крапельного поливу.
“Картоплі вродило дві тонни. Мабуть, скажу сину, щоб трохи взяв для армії, щоб нагодувати солдатів. Я дуже задоволений крапельним поливом”, — ділиться він.
До обіду в нього вистачає сил. Потім він п’є чай або каву. У Олександра є майстерня зі станками, де взимку ремонтує вулики. Після цього він їздить у Великомихайлівку, щоб зняти пенсію, бо вважає, що там дешевше. Найближча пошта та аптека розташовані за чотири кілометри у Великокомарівці.
Життя триває
Дружина Олександра це літо працювала в Болгарії. Поїхала до доньки і знайшла роботу — ліпила пельмені, вареники, пекла булочки. Олександр розповідає, що сумує за її смачними стравами. Без дружини йому важко, тому він постійно знаходить собі роботу.
“Жити легше, коли завдання цікаві та вирішуються”, — ділиться він.
Увечері Олександр чекає, коли можна буде помитися та лягати спати. Ось так проходять дні в селі, де живуть лише троє людей. Кожен новий день принесе роботу на пасіці, спілкування з сусідами, роботи по господарству та надія на зміни.
