Крим — це Україна. І крапка!
Почнемо з офіціозу: 19 лютого 1954 року передача Кримської області зі складу РРФСР (Російської радянської соціалістичної республіки) до складу УРСР була здійснена на підставі Указу Президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 року. Потім Указ було затверджено законом СРСР від 26 квітня того ж року.
Нагадаємо також, що 1954 рік був роком 300-річчя Переяславської ради, сенс якої потім радянські історики формулювали для України так (прости, Господи!): «Навіки з москвою, навіки з російським народом».
І ось, починаючи з 2014 року в пошуках хоч якогось мотивування підлого захоплення Криму ерефією, її язикаті фахівці з «балаканини» стверджують, що передача Україні Криму була щедрим подарунком до ювілею від тодішнього глави СРСР Микити Хрущова. Ба більше, знаходяться «за поребриком» навіть ті, хто типу зі свічкою стояли, і стверджують, що Хрущов «засмоктав стакан», потім «посилив» — коротше, «під балабасом» ухвалив рішення подарувати півострів Українській РСР.
Крим і російська імперія
Для об’єктивності, співгромадяни, без усякого ура-патріотизму зануримося в історію цієї теми. Почнемо, як писав класик, з «часів Очаковських і підкорення Криму», а точніше з квітня 1783 року.
Тоді в Росії проголосили Маніфест про приєднання Криму. Пояснення було тупо по-російськи нахабно-безсоромним: Крим приєднали, щоб «цивілізувати місцеве населення». «Матінка-імператриця» Катерина Друга вирішила заселяти Крим своїми підданими — найбільш, зрозуміло, цивілізованими.
Шлях обрали найпростіший: солдатам-рекрутам запропонували «ДМБ» в обмін на згоду оселитися в Криму. Рекрути — це ті, кого з молодості на 25 років «забрали» в армію, здебільшого селяни. Знаходилися й згодні освоювати Крим.
До речі, це вельми нагадує нинішній «вагнерівський» набір із в’язниць: не хочеш «мотати термін» — послужи «царю-батюшці». Але тоді в Криму це «на всю ивановскую» не спрацювало. «Пітерські» думали-рядили, і з Росії відряджали жінок «важкої поведінки». Ан ні, не спрацювало.
Прийнялися направляти до Криму «малоросійських дівок». Ніякого ефекту: після довгоочікуваного звільнення російських мужиків як магнітом тягнуло саме додому, до тамтешніх дівок. І тоді в Петербурзі додумалися масово переселити до Криму українців.
Якби вони знали нинішній сленг, то обов’язково заволали б «Бінго!» — адже процес реально, повільно, але впевнено став зрушуватися з мертвої точки. Перепис 1897 року засвідчив, що на території колишнього Кримського ханства проживало українців 42,2 %, росіян 27,9 %, татар 13 %, євреїв 3,8 %.
Депортація
Царська росія навмисне змінювала демографічну ситуацію в Криму. Починаючи із захоплення Криму 2014-го, «імператор всея русі» путін робить саме те саме. Що цікаво, ось як багато років тому охарактеризував ці дії його ідол — сталін: «Це колонізаторські методи, щоб відтіснити місцеві національні маси в гірші райони та посилити міжнаціональну ворожнечу». Щоправда, потім Йосип, він же «Сосо» поміняв погляд на діаметрально протилежний. Його попередники на імператорському престолі «відпочивають»: у травні 1944 року Сталін варварськи і насильно з Криму депортував ВЕСЬ кримсько-татарський народ. Це майже 240 тисяч осіб! У червні інші «зрадники батьківщини» — вірмени, греки і болгари пішли за татарами. У зв’язку з цим виникла необхідність компенсувати на півострові відчутну втрату робочих рук. Українців при цьому в Криму залишалося всього-нічого: їх після деокупації насамперед призивали на фронт. І в серпні 1944-го народилася секретна сталінська директива «Про переселення колгоспників у райони Криму». На 3 жовтня 1944 року переселили 10 тисяч осіб. Переважно це були жителі російської глибинки — з північних регіонів, із Поволжя, Воронезької та Курської областей. У Криму вони були, як то кажуть, приший кобилі хвіст: нуль розуміння методів степового і гірського сільського господарства, незвичні до специфічного клімату. Та що там далеко ходити: вони вперше виноград побачили!
«Кримська пустеля»
Ситуація була аховою, але до смерті Сталіна в березні 1953-го ніхто не смів і заїкнутися про цю помилку деспота. І тільки в жовтні 1953 року Перший секретар ЦК КПРС Микита Хрущов зміг проінспектувати Крим. У поїздці з ним був зять — журналіст Олексій Аджубей. Він писав: «Тут… в районі Бахчисарая все ще дихало війною. Уздовж доріг розбиті танки і знаряддя. Земля висохла і заросла щетиною бур’янів. Пустували селища, татарські аули». І далі: «Найбільше Микиту Сергійовича вразили і засмутили натовпи переселенців, які здебільшого приїхали з Росії, з Волги, з північних російських областей. Це я зараз пишу «приїхали», а вони кричали «нас пригнали»… З натовпу лунали і зовсім істеричні вигуки: «Картопля тут не росте, капуста в’яне». «Чого ж їхали?» — запитував Хрущов — і натовп видихав: «Обдурили». За місяць до цього — у вересні 1953 року — на пленумі ЦК КПРС розглядали питання про катастрофічний стан кримської економіки. Через 8 років після війни Крим усе ще лежав у руїнах. Місцеві керівники аж волали: «такими темпами ми і за 100 років не відбудуємо міста». Головні галузі кримської економіки — виноградарство і виноробство, садівництво, вівчарство, — були в жахливому стані. Керівництво країни зажадало і отримало секретну довідку про стан народного господарства Кримської області. Ось факти: до 1954 року площа посівів скоротилася на 70 тисяч гектарів порівняно з 1940-м. Зрошуваних земель — лише 40,9 тисячі гектарів. З 30 колгоспів лише три змогли сяк-так засіяти поля і зібрати врожай. Житловий фонд був зруйнований майже на 50%. Наприкінці 1953 року на весь півострів було тільки 3 хлібних магазини, 18 — м’ясних, 8 — молочних, 2 — тканин, 9 — взуттєвих, 5 — будматеріалів, 28 — книжкових.
Хто і як передав Крим Україні
І ось 25 січня 1954 року Президія ЦК КПРС (але ніяк не особисто Хрущов «під градусом») ухвалила рішення передати Крим до складу УРСР. Об’єктивно передача Криму під адмінуправління УРСР, щільно пов’язаної з півостровом і економікою, і інфраструктурою, була максимально логічною. Адже ще до передачі левова частка допомоги сюди йшла саме з України. «Столиця України Київ шле сюди потужні механічні навантажувачі, автоматичні дозаторні пристрої для бетонних заводів; Харків дає баштові та електромостові крани, трактори; Миколаїв — транспортери для бетонних заводів, бульдозери; Дніпропетровськ і Дебальцеве — коритні мийки для підприємств, що виробляють флюсовий вапняк; Бердянськ — дорожні машини; Кременчук — асфальто-бетонні змішувачі; Прилуки — техніку для механізації штукатурних робіт; Мелітополь надсилає компресори останніх випусків», — повідомляла «Кримська правда» 17 січня 1954 року.
Величезною проблемою Криму був дефіцит води — починаючи з Кримського ханства і закінчуючи періодом РРФСР. Проєкт Північно-Кримського каналу від Дніпра було затверджено ще 1951 року, але справу спускали на гальмах. А ось будівництво в рамках УРСР пішло набагато швидше: на всенародне будівництво направили понад десять тисяч осіб. 1963 року відкрили першу чергу каналу, закінчили 1971-го. Це сприяло розвитку сільського господарства, курортної інфраструктури. Сади нові почали висаджувати! Ба більше — впровадили нову для Криму галузь — промислове ставкове рибництво. У 1958 році уряд УРСР організував будівництво тролейбусної лінії Сімферополь — Алушта — Ялта. Першу чергу (до Алушти) відкрили всього за 11 місяців, а все добудували «під ключ» у 1961-му. Це був найдовший у світі тролейбусний маршрут у 96 кілометрів! Для нього закупили «Шкоди» в ЧССР. До 1960-х років у Криму відбудовували житло, дороги, лікарні, школи, порти, готелі, театри, автовокзали, пансіонати. Так за України півострів став всесоюзною здравницею.
Підсумки «українізації» Криму
Ось і виходить, що за 60 років з 1954-го до 2014-го Україна зробила в Криму набагато більше, ніж Російська імперія і РРФСР разом узяті за попередні 170 років. А думка, що, мовляв, у 1954-му, до 300-річчя так званого возз’єднання України з Росією, Хрущов «по-п’яні підмахнув» передачу Криму Україні — це нісенітниця собача. Адже на початку 1954-го, коли стартував процес передачі, він ще не керував країною монопольно, це почалося тільки 1958 року. І не він, до речі, головував на вищезгаданому засіданні президії ЦК КПРС 25 січня 1954 року. Це був тодішній глава уряду СРСР Георгій Маленков. Члени президії, голосуючи за передачу Криму Україні, були ознайомлені з реаліями і розуміли гостру, фактичну необхідність такого рішення. Тим більше, двоє з них — Хрущов і Каганович — раніше очолювали УРСР і були впевнені, що тільки Україна зможе розв’язати колосальне за масштабами завдання реанімації Криму. І Україна повністю виправдала довіру.
