Смерть в очах героїзму: В’ячеслав Філіпенко з Аккермана про війну та життя в колісному кріслі

Морська піхота – символ відваги та стійкості українських воїнів. Вони завжди передують у битві і залишають позиції останніми, відстоюючи свою землю. Їхнє девіз: “Вірний завжди”. Нам вдалося поспілкуватися з одним із таких відважних захисників – В’ячеславом Філіпенком, який став на захист Миколаївщини, Херсонщини та Донеччини в березні 2022 року. Як справжній герой, під обстрілами він рятував своїх товаришів, але півтора року тому отримав важке поранення, що змусило його пересідати на крісло колісне. У нашому матеріалі В’ячеслав ділиться тим, хто допомагає йому тримати бойовий дух, про випробування, які його спіткали, і думками, що не дають йому спокою.

В’ячеслав Філіпенко народився 1981 року в Аккермані в родині військового. Він проходив строкову службу у спецпідрозділі Національної гвардії України. У березні 2022 року приєднався до ЗСУ, служачи спочатку в 37-й окремій бригаді морської піхоти, а згодом у 137-му окремому батальйоні. Протягом своїх стрімких дій він захищав Миколаїв, боронив Херсонщину та Донеччину. Під час звільнення села Макарівка Донецької області в червні 2023 року В’ячеслав отримав серйозне поранення, що призвело до його пересування на колісному кріслі. Він одружений і виховує сина-школяра, нині родина проживає поблизу Аккермана.

— Пане В’ячеславе, бажаю здоров’я! Розкажіть, будь ласка, про сім’ю, в якій Ви виховувалися. Що вплинуло на Ваше формування як особистості?

— Мій батько виховував мене у суворій дисципліні, що, напевно, визначило мій характер. Я ціную цю суворість, оскільки розумів, що це важливо для формування справжнього чоловіка. Мама працювала кондуктором, її всі знали в Аккермані.

— Яку професію Ви обрали після закінчення школи?

— Я здобув освіту в будівельній сфері та був підприємцем. Разом зі знайомими хлопцями ми здійснювали різноманітні будівельні проекти. Ми так добре зарекомендували себе, що люди зверталися до нас за допомогою. Наша діяльність включала утеплення фасадів на висоті до 85 метрів.

— Розкажіть про вашу строкову службу. У яких військах вона проходила?

— Я призвався на службу в 1999 році до спецпідрозділу Національної гвардії України в Дніпропетровську. Це був досвід, що навчив мене дисципліни та відповідальності, а також вміння ставитися до старших. Я служив 20 місяців, проходячи фізичну підготовку на високому рівні. Кожен ранок ми прокидалися о сьомій, навіть у мороз 27 градусів, щоб пройти зарядку. Мене призначили гранатометником, чия роль була критично важливою в підрозділі.

— Як склалася Ваша доля після строкової служби? Чим Ви займалися?

— Після армії я працював в охороні одеського депутата. Спочатку займав позицію старшого зміни, пізніше став начальником охорони. Але я вирішив займатися бізнесом, у якому працював близько семи років.

— Де Ви перебували на початку війни? Які дії Ви вжили далі?

— На момент початку повномасштабної війни я працював будівельником. Коли побачив відео з прильотами по Одеському порту, зрозумів, що повинен вступити до лав армії. Мені не було комфортно через ситуацію, але моє серце відчувало, що я повинен захищати свою країну і свою родину.

— Коли Ви приєдналися до ЗСУ?

— Я прийшов до військкомату, здав квиток, за кілька годин підготувалися і вирушили. Нас було 20 і ми їхали в автобусі, під час дороги я молився, сподіваючись виконати свою місію. Коли приїхали до батальйону морської піхоти, навчальний медик запитав нас, чи розуміємо, куди потрапили. І коли нам розповіли про те, що нас очікує, тільки четверо з двадцяти вирішили залишитися. Я відправився в бій 7 березня 2022 року та вже 12 березня був на передовій, захищаючи Миколаїв, розуміючи, що ця оборона є критично важливою для нашого регіону, зокрема і для Одеси.

— Чи були моменти, коли Ви усвідомлювали, що це може бути остання битва?

— Так, у моменті вибору я усвідомлював, що кожен бій може стати останнім. Коли ми захищали Херсонщину, усвідомлення йшло, що назад можуть і не повернутися.

— Розкажіть про свій бойовий вихід на Херсонщині.

— Коли ми наступали на Херсон, проходили через переправу, отримували вогонь з усіх боків. Це було складно, адже ворог намагався нас зупинити мінометним вогнем та артилерією. Багато наших товаришів поклали свої голови заради виконання завдання. Я брав участь у декількох операціях, і завжди відчував тягар великої відповідальності за своїх побратимів.

— Чи були ситуації, коли Ви визнавали свою вразливість?

— Безумовно. Я відчував тягар стосовно кожного бійця. Проте, незважаючи на усвідомлення небезпеки, завжди прагнув тримати моральний дух.

— Скільки часу Ви провели на передовій?

— Я перебував під постійним обстрілом п’ять діб, разом з побратимами. Через складні обставини ми стали меншими, викликів ставало все більше. Ми змушені були постійно адаптуватися до умов, що змінюються.

— Чи згадують про ризики, з якими ви стикалися?

— Так, кожен день був ризиковим. Я отримав важке поранення в результаті обстрілів. Думки про те, як врятувати побратимів, завжди залишалися в мені. Я часто бачив втрати, які відбувалися на полі бою.

— Які уроки ви винесли з досвіду служби?

— Мій досвід навчив мене цінувати життя, дружбу та братерство. Кожен момент на полі бою вчив мене новому, змушував переосмислювати свої цінності і цінити кожен день.

— Яка роль вашої дружини у вашому житті після поранення?

— Моя дружина стала для мене справжньою опорою. Вона завжди поруч, підтримує, і це придає мені сил. Її любов допомогла мені пройти реабілітацію.

— Чи є у вас мрія на майбутнє?

— Я хочу, щоб мій син виріс справжнім патріотом своєї країни. Мрію про те, аби він усвідомлював свою значущість і цінність своєї землі.

— Що б ви хотіли передати молодому поколінню?

— Я сподіваюся, що діти розумітимуть свою відповідальність за майбутнє. Важливо, щоб молодь знала: вони є майбутнім нашої держави, і кожен з них має можливість змінювати світ на краще.

— Дякую за розмову, мені було дуже цікаво!