Німецькі зенітні самохідні артилерійські установки Gepard, якими сьогодні користуються українські військові, вражають цілі на відстані до 4 км. Ці комплекси прикривають міста та важливі об’єкти інфраструктури від атак ракет і іранських дронів. Як працюють українські повітряні сили з німецькою технікою, – в матеріалі журналістки РБК-Україна Богдани Лясківської
На башті танку Gepard трафаретом намальовано 5 силуетів “шахедів” та 3 крилаті ракети – це маркування означає, що з цього зенітного комплексу було уражено саме таку кількість повітряних цілей. Ми приїхали на місце локації мобільної групи протиповітряної оборони Київської області.
Командир екіпажу – чоловік з позивним “Буба” каже, що на опанування “Gepard” йому і його побратимам знадобилося трохи більше місяця. Це в десятки разів менший термін, ніж той, який виділяють на це в Німеччині.
“Моя специфіка роботи — це виявлення та знищення повітряних ворожих цілей. Шахедів, ракет. Літаків не доводилося, але б хотілося. Ми не всі цілі беремо. Балістику ми не можемо взяти. Але крилаті ракети ми збиваємо, “Шахеди”, загалом безпілотники ближньої дії”.
Тишу розриває гуркіт – йдуть останні приготування. Механік оглядає “Gepard”. Це велетенська установка, що стоїть на шасі танка Leopard- 1. Залізний “монстр” німецького виробництва в Україні виконує надважливу місію, адже саме його екіпаж захищає міста віж атак “шахедів”.
“Буба” родом із Харківської області. Він потрапив до підрозділу півтора року тому. За цей час йому вдалося знищити більше десятка ворожих повітряних цілей. Військовий з гордістю розповідає про кількість збитого – за півтора року він влучив по трьом крилатим ракетам і десятках іранських БПЛА.
– Нещодавно ми збивали багато “шахедів”. Вони щільно нас крили з дня в день. Тобто, ми ніч відпрацювали, поспали, зарядилися і знову ніч, знову ми стріляємо. І так близько, напевно, 20 діб, кожного дня.
– Тобто, зараз в повітряному просторі ворог активізувався?
– Так, він активізується по всіх напрямках. Вони також вчаться, я би сказав. Вони розумні, не треба їх недооцінювати, казати, що вони зовсім недолугі. Вони все розуміють.
По “чорним шахедам”, які зявились відносно нещодавно, влучати складніше, але реально. “Буба” каже, що на цей йде більше патронів. Але, тим не менш, і їхні збиті “скелети” ми бачимо на фотографіях в зведеннях.
Хоч “Буба” командир, залежно від умов може виконувати і функції стрілка, адже дуже важлива командна робота. Якщо цілі йдуть в групі, один з військових наводить на одну, а “Буба” вже зосереджується на іншій. Таким чином одна мобільна група може “відстріляти” більше цілей за менший період часу.
Багатотонна зенітна установка починає рух. Гусеничне шасі легко пересувається бездоріжжям. Велетенська башта робить повний оберт навколо своєї осі.На ній, встановлені дві гармати по 35 мм та два радари, які визначають ціль на відстані до 15 км.
Євген із позивним “Велес” – механік-водій ЗСУ Gepard модифікації 1А2. Він зблизу показує нам установку і навіть дозволяє залізти на шасі. Поки ми роздивляємось “гепард”, “Велес” розповідає про себе. У цивільному житті він був водієм, але кермував фурою, тому опанувати Gepard йому було не важко – питання лише в габаритах і вазі. Тепер його задача – вдало зайняти бойову позицію, підготувати авіаційні прибори для бойової роботи, щоб хлопцям було зручніше захвачувати бойові цілі, і вести пошук інших цілей.
“Ця техніка досить зручна. Якщо порівнювати її з радянською “гусеницєю”, то в цій небо і земля керується набагато легше. Кращі ходові характеристики, м’якше йде, потужний двигун. Він всюди прохідний, потужності вистачає і на піщану дорогу і на твердий ґрунт”.
На бойовій позиції військові спочатку одним радаром вистежують цілі, а іншим вже захоплюють. Система автоматизована – вона сама вишукує і наводить. Задача стрілка звужується до вдалого захоплення ракети або дрона, а далі – справа за комп’ютером. Як тільки “шахед” опинився в зоні ураження, командир дає команду “вогонь”.
“Наразі ми користуємося осколково-фугасними зарядами. Аби була 100 відсоткова вірогідність влучення в ціль – мені, як механіку-водію, треба максимально близько та оперативно зайняти найкращу бойову позицію”.
В башті “гепарду” розташована кабіна комнадира та стрільця, нам дозволяють залізти всередину і побачити те, що перед собою бачать повітряні оборонці. У модифікації ЗСУ 1 А2 встановлено цифровий комп’ютер. “Велес” показує, які важелі і кнопки відповідають за захоплення вогню і випуск снарядів, але з посмішкою просить про це “нікому не говорити”. Ми обіцяємо мовчати і заглядаємо і прицільний пристрій – горизонт чистий, ворожих безпілотників немає.
Для вдалого ураження військові, буває, підпускають ціль майже на півтора кілометра, хоча вогонь можна відкрити вже з чотирьох. На питання, чи не страшно, військові тільки сміються.
“На жаль, наш супротивник дуже гарно вчиться, постійно модернізуються ракети, “шахеди”, в них зараз вже радари стоять, вони також можуть виявити на дальній відстані. Зараз щоб їх краще знищувати, ми їх стараємося підпустити як можна ближче”.
Перед тим як прощатися, запитуємо, що військові відчувають, коли вдається відбити атаку. Відповідь очевидна, але “Буба” спершу каже не про радість.
“Я відчуваю відповідальність. Ми дійсно несемо відповідальність за те, щоб люди спали спокійно. Але це не означає, що треба нехтувати сигнали тривоги. Якщо є тривога, то краще сховатися. “Від гріха подалі” як то кажуть!”
Сьогодні від “гріха подалі”, тобто від російських ракет, якими вороги рясно “посипають” Україну, не сховаєшся майже ніде. Хіба що за спинами військових української ППО – там спокійніше.
Над текстом також працювала Юлія Акимова
