Одеська область має давні традиції у видобутку кам’яної солі, використовуючи природні умови лиманів. Докладніше про ці родовища розповів журналіст і краєзнавець Ігор Огнєв.
Цікаво, що Одеська область ніколи не вирізнялася багатством розвіданих запасів корисних копалин, проте її соляні ресурси мають особливе значення. Ігор Огнєв звернувся до довідкового видання «Статистическое описание Бессарабии собственно так называемой, или Буджака, с приложением генерального плана его края, составленного при гражданской съёмке Бессарабии производившей по Высочайшему повелению размежевание земель оной на участки с 1822 по 1828 год», в якому представлений перелік корисних копалин нашого регіону. Тут згадуються кам’яне вугілля (вперше відкрито у 1825 році в колонії Пуцита, сучасне село Владичень Болградського району), вапняний камінь та сіль, добута в солоних озерах на березі Чорного моря. Лікарська сіль (сірчано-кислий натрій, глауберова сіль) також видобувалася на берегах цих озер.
Слід зазначити, що видобуток кам’яної солі вже не одне століття є однією з основних статей добувної промисловості в регіоні. Більшість видобутку припадала на Ізмаїльський повіт, де сіль добували на лиманах Тузлівської групи (Бурнас, Алібей, Шагани). Промислова розробка почалася після російсько-турецької війни 1812 року, коли впровадили технологію самосадового видобутку, за якої сіль кристалізувалася в соляних ставках завдяки природному випару. В той час царський уряд встановив строгий контроль за видобутком солі. Найперше сіль почали добувати на лимані Бурнас, де незабаром з’явилося село Тузли, засноване кочуючими чабанами, які зупинялися з своїми стадами. Назва села походить від тюркського слова «туз» – сіль. Для управління соляними промислами була створена Контора соляного управління, тому с. Тузли в першій половині ХІХ століття іноді називали просто Контора. Штат цього управління передбачав наявність інженера-доглядача озер.
Збір солі на самосадкових озерах детально описав український історик Олександр Скальковський, розглядаючи приклад Соляного промислу Одеської області. Ось що він зауважував: «Сіль починала осідати за зменшення весняних вод, тобто в червні. Осадку тривала в липні, а сама добича відбувалася в серпні. Робітники з возами та худобою розташовувалися табором всередині меж промислів. Від ранньої весни до Тузли (поблизу Шаганського та Алібейського озер) прибували безліч возів та таборилися в степах, навколо промислів. Вони користувалися безкоштовними пасовищами та водопоями з спеціально підготовлених колодязів. За рік могло прибувати до 60 000 возів, 15 000 погонщиків, 120 000 голів скота. Із 1 серпня починали розбивати сіль. Робітники за допомогою спеціальних возів виїжджали на далеке місце в саме озеро з пологими берегами. Сіль покривала дно, а вода залишалася згори, не маючи глибини. Потім за допомогою особливих вилах і лопат вони розбивали сіль та завантажували її на тележки. Вода стікала, а сіль, висохнувши, укладалася в купи, затверділа і ставала єдиною масою. Приблизно 700 осіб на рік були зайняті в промислах, а кількість робочих становила до 10 тисяч. Обсяги видобутку солі перевищували від 3 до 6 млн пудів (від 48 до 96 млн т – І.О.). У давні часи жителі Одеської області тисячею приходили для видобутку, брали участки на озерах, розбивали сіль та вивозили її. Перевезення солі здійснювали на возах, і в одній телезі містилось близько 51 пуда солі. Також перевернення і транспортування солі на відкритому повітрі сприяло покращенню її смакових якостей…».
Промисловий видобуток солі в Одеській області зупинився в 1930-х роках. В даний час видобування має лише місцевий характер для задоволення потреб населення. Після окупації росією території, де розташоване українське Артемівське родовище кам’яної солі, основного постачальника цього цінного ресурсу, в Україні виник серйозний дефіцит солі. За прогнозами фахівців, його міг би покрити Ізмаїльське родовище, відкрите в 1994 році і одне з найбільших в країні. Це родовище розташоване в Ізмаїльському районі, між озерами Катлабух та Китай, і вважається практично невичерпним – його запаси оцінюються у 4 млрд тонн. Цього ресурсу Україні має вистачити на кілька тисячоліть. На жаль, незважаючи на численні розмови, до видобутку справа досі не дійшла.
За матеріалами: bessarabiainform.com
