У маленькому селі Тарасівка, що в Березівському районі Одеської області, на єдиній вулиці мешкає лише 12 дворів. Усі жителі – нащадки тих родин, яких сталінський режим насильно виселив з заходу України. Тут немає школи або лікарні. Газ у домівки люди проводили самостійно.
Тарасівка розташована за 100 км від Одеси у Коноплянській громаді. Тут відсутні магазин та регулярне автобусне сполучення. Колись була школа, розміщена у хаті одного з місцевих фермерів, але лише на два-три класи. Діти змушені були ходити пішки до сусідньої Іванівки, часто через сніг по пояс, як розповідають місцеві жителі.
91-річна Євдокія Борина народилася в Болохові Калуського району Івано-Франківської області. У 14 років, разом із родиною та іншими односельцями, їх спочатку зібрали у район, потім товарними вагонами відправили на південь.
“Нас виселили, як собак. Зробили зібрання. Ми нічого не знали. Оголосили: “Ви готуйтесь, машини приїдуть і вас будуть переселяти в Одеську область.” Забрали і повезли в район, у товарняк погрузили. Кору я взяла просто. А все інше лишилося там”, – згадує жінка.
На станції Буялик (за 7 км від Тарасівки) людей розбирали колгоспи. У Тарасівку потрапило сім сімей. За ними приїхали воли в спеку, якої, за словами Євдокії, на заході ніколи не було.
“Спека була така — жах один! Ми не знали, у нас на заході не було такої спеки. Усі дівчата закутані хустками були. Нам було так страшно, ми плакали – не хотіли їхати,” – згадує жінка.
Спочатку переселенців розмістили у чужих хатах. Потім надали земельні ділянки, і будуватися довелося самостійно, без жодної підтримки. Води в криницях не було, доводилося стояти в черзі за водою. Електрику провели пізніше, газ – вже самі.
“Тут був колгосп. Працювали від світання до світання. Нічого не платили. Не мали права взяти навіть колосок. Я пішла на Буялик, на ватну фабрику. І там мішки з насінням вантажила. Усі важкі роботи були,” – згадує Євдокія.
Сьогодні в селі залишилося 12 хат. Пенсії привозить Укрпошта прямо під двері. Інтернет доступний – донька Валентина провела мамі.
“Тут спокійно. Не чуємо сирен – нічого. Спимо спокійно. Якщо людина працює — вона все забуває. Лягла, зранку встала — і так проходить день,” – каже Валентина, яка переїхала до мами чотири роки тому, щоб доглядати за нею.
Жінки самі печуть хліб, тримають курей, собаку-охоронця, збирають ромашку на чай. Найближча лікарня — в Іванівці, швидку ні разу не викликали. Попри все, їхати звідси ніхто не планує.
“Я прожила тут увесь вік. Це моя Батьківщина, і це моє. Там не було до чого повертатися, бо там вже все… пусте місце,” – говорить Євдокія Борина.
