В довоєнному житті, з 2016 року в неї була своя йогастудія в Дніпрі, яка остаточно закрилась навесні 23-го року. Крім цього, до серпня 22-го Оксана працювала у приватному медичному закладі за фахом, як фізичний терапевт.
Подалі від російських ракет
Головною причиною виїхати за кордон Оксана Крайняк називає необхідність врятувати доньку від російських обстрілів та загрози окупації.
– Що ви пам’ятаєте про 24 лютого?
– В нас були тренування 23-го числа, і один чоловік поважного віку з істерикою після заняття зізнався, що син, який живе у Ізраїлі, йому сказав «татко, завтра буде наступ», а ми всі його заспокоювали. Хоча була купа повідомлень про те, що це може статись, але я не могла в це повірити.
А зранку проснулась від вибуху. Через кілька хвилин другий вибух, автосигналізації ввімкнулись. Дивлюсь у вікно – всі вікна вже ввімкнуті у людей. Я живу неподалік аеропорту і військової частини. То люди на верхніх поверхах навіть сяйво бачили. Купа паніки у чатах і ніякої офіційної інформації.
Першими, хто мені о 6:00 зателефонував майже одночасно, були знайомі з Москви та з Америки. А пізніше ми ще з чоловіком вирішували, чи піде донька до школи, чи ні. Всі, як потеряшки були. У той день, ще не до кінця розуміючи, що відбувається, я беру з собою дитину та їду на роботу. А там виписують останніх пацієнтів, щоб ніхто не залишався у стаціонарі.
В наступні дні всі були на заправках, в аптеках і в магазинах, і я теж ходила до магазину, стояла в черзі до аптеки, бо треба купити калію йодид, якого не було ніде, і взагалі якісь ліки на перший час.
– Тобто рішення виїжджати не було?
– За тиждень прийшло розуміння, що треба рятувати дитину, бо з новин неясно, як вони швидко будуть рухатись, наскільки це кільце взагалі буде стрімко звужуватися. Мені було страшно, що нас візьмуть, а я не хочу жити у Радянському Союзі.
Чоловік не міг покинути свою маму, мама – тата, моя мама – бабусю, то ж мені треба було збиратися самій. На автівці – майже неможливо – всюди заблоковані виходи, дорога стоїть. На пероні в перший раз нас ледве не знесло під потяг. А ще один раз – 8 березня – приїхали на вокзал одразу, як закінчилася комендантська година, там вже черга метрів триста, і я кажу: «якщо ми сьогодні не достоїмось, більше не намагатимусь». Але нам пощастило, ми їхали три доби, закінчилась їжа, вода і все на світі. Нас не випускали з потягу нікуди. І перша допомога прийшла у Коломиї, коли нам волонтери у потяг дали воду і печені пиріжки. Це було таке спасіння. А потім ми потрапили до Катовіце в Польщі. І я не змогла орендувати апартаменти чи хостел в першу ніч. Ми ночували у театрі. Просто на розкладушках без нічого.
Ніде було у Європі залишитись, бо все було нами переповнене. Мозок закипає, куди подітися – незрозуміло, хотілось кудись просто піти трішки помедитувати і зрозуміти, що робити далі. Й тут знайомі телефонують – давайте до нас в Ізраїль, квитки купили. Ми прилетіли, й через два тижні там почалися теракти. Ми там 2,5 місяці пробули, але це взагалі країна складна. І воює.
Нам на кожному кроці щастило – Всесвіт оберігав чи всюди були добрі люди, які дуже гарно ставилися. Але я бачила, що нашим гостинним хазяєвам важко, вони нас прийняли й пропонували залишатися, але нас з кумою та її дитиною чотири людини.
І неможливо було працювати легально взагалі, а країна дорога, я свої декілька зарплат з картки в перші два тижня витратила буквально на яйця, молоко, хліб та воду. А вони всі мають по дві-три роботи й не розуміють, як це можливо – бути тільки менеджеркою, наприклад.
Потім такий самий перекос я відстежила в Україні. Це, може, такий спосіб переробляти постійний стрес. Але в ізраїльтян нема депресивного настрою. Вони багато працюють, але потім шабат і свят багато, коли всі багато і смачно їдять, танцюють, співають, вміють відпочивати. Крім того, люди впевнені в тому, що їх захистять. Під час тривоги в них є інструкція, вони знають, що робити, у кожній квартирі є кімната захисту. А в нас багато хто зараз в депресії, бо люди не бачать того захисту і не бачать якоїсь перспективи, і це важко.
То ж, ми вирішили повернутися, бо вдома ніби то було тихо, місто активно жило, було багато тимчасово переміщених осіб, на узбіччі навіть не було, де паркуватися. І тут, буквально за два тижні, вдома починаються прильоти. Я просто перестала спати вночі. Вдень закидувалася роботою, бо пацієнтів було багато, а спала годинку-другу ввечері, коли чоловік повертався з роботи, але ще не лягав.
Так тривало десь місяць. А тут ще оголошують, що школа буде онлайн, і я розумію, що в приватний медичний заклад я дитину постійно брати з собою не можу, а залишати саму вдома теж не можу. То ж почала розпитувати знайомих, хто де. Щоб була інфраструктура, навчання, розвиток. І одна дівчина, яка була у Румунії, сказала, що у Клужі є для дітей всякі гуртки, наше ком’юніті та ще відкриється школа для українців. То я навіть не стала дивитись в іншому напрямку. До того ж Румунія близько до України.
Адаптуватися за кордоном допомагає українське ком’юніті
Українці за кордоном помагають один одному адаптуватися до нових умов. Так, Оксана Крайняк проводить для своїх співвітчизників у Румунії заняття з йоги.
– Чи були в Вас якісь вагомі складнощі адаптації?
– Спочатку психологічно дуже важко було, хоча я одразу потрапила до команди українців. Я себе з’їдала – що я тут роблю. І цілими днями я кудись їздила, кудись везла дитину в одне місце, потім в друге, і навколо того було моє життя. А потім в одній благодійної організації мені запропонували вести йогу для мам, потім в другій. Так я почала щось робити корисне, при чому, рідною мовою. В одному центрі раз на тиждень я досі викладаю безкоштовно.
Щодо хати, мене тут вже чекали місцеві в приватному будинку, повірили, що я не передумаю, приїду. Вони достатньо добре зустріли нас, приїхали на вокзал, у перший день відвезли отримати тимчасовий захист, показали магазини поруч, пояснили, які краще обирати продукти. Вони жили на першому поверсі, ми на другому. Це був і плюс і мінус одночасно. Бо хоча б привітатись з кимось можна було зранку. Але вони встановили свої правила, ніби не здають житло за гроші, а впустили в свою родину, де ми не маємо права голосу. То згодом ми від них з’їхали.
Школа відкрилася наприкінці жовтня. Але то не зовсім школа, це освітній хаб, який досі працює три рази на тиждень після обіду, щоб в дітей була комунікація. А зранку вони вчаться онлайн. Хоча з цього року вже деякі діти вчаться у румунській школі, а потім йдуть туди, бо все одно треба підтримувати українську. Сплачує за це ЮНІСЕФ, але програма спонсорується до червня.
Я тричі починала вчити румунську і водночас намагалася ще англійську вчити, бо у Клужі вона на високому рівні, тут 80% населення розмовляє англійською добре. А я не думала залишатися надовго – планувала лише на навчальний рік, то не бачила мети розмовляти румунської. І все одно, тоді розклад залежав від занять дочки, працевлаштування було неможливе. Але тепер вона ходить до приватної Британської школи з українськими цінами, і життя якось влаштувалося. Чесно кажучи, у той момент я не думала, що я тут організую свою роботу. Але в мене, по-перше, є українська зарплатня з мого реабілітаційного центру за телереабілітацію. А по-друге, починаючи з минулого року я декілька разів беру гранти та проводжу йогу для українців і не тільки. Але зараз гранти закінчуються, то ми вирішили об’єднатися з дівчиною-психологом та створювати сумісний проект, і вже міркуємо, чи реєструвати бізнес. Але кожного дня мене тягне назад, бо я досі не розумію, що я тут роблю і чи залишусь тут далі, якщо все це ще буде 2-3-5 років. А, якщо залишатися, треба якось легалізуватись і, якщо не вийде з власною справою, то необхідно розглядати ті вакансії, які дають українцям без знання румунської. Я можу в магазині чи в транспорті якісь фрази сказати, щось розумію в загальному контексті, але для роботи за фахом цього недостатньо. Чекаємо літа, будемо вирішувати, як житиме далі. Але саме до Дніпра повертатися я боюся.
– Що ви втратили, а що придбали за ці два роки?
– Ніколи не думала про це… Втратила родину, як таку, повноту родини, оскільки мені не вистачає спілкування у родині, дитина втратила спілкування з татом, а ще я втратила відчуття дому, нема поряд рідної душі.
Мені прямо ось так, щоб по чолу, ніхто не дорікав. Але я розумію, що зараз між тими, хто живе тут і в Україні, є прірва. Ніхто не знає, що буде завтра в Дніпрі, Херсоні, Запоріжжі, але там є домівка своя, деякі опори. Тобто люди приблизно їздять на ту ж роботу, приблизно возять туди ж у школу дітей, щось планують, є якісь шляхи, які там будувалися роками. Я зараз не про тих, хто все втратив, то окремий біль. А я, насправді, не витримала сирен, не витримала того, що може прилетіти в будь-який день, будь-куди. Така ось «провина». Ну, може вони більш сильні психічно люди. В кожного психіка різна. Але, незважаючи на все це, що відбувається, люди в Україні щось планують надовго. А ті, хто приїхав сюди, кажуть одне і те ж: не відомо, куди прийдеться збиратися завтра.
А надбала впевненість в собі, в тому, що, де б я не була, я виживу. І, якщо вирішимо повертатися на захід країни, то знов все з нуля – інше місто, інша трішки культура. Колись я думала, що, може, варто б змінити регіон через нашу погану екологію. Але вагалася починати. А тепер вже не боюсь.
Про подальші плани і українську мову
І все одно більшість українців, що виїхали з країни заради порятунку, мріють повернутися на Батьківщину. Наша героїня Оксана Крайняк не є виключенням.
– Тобто на подальше життя є конкретні плани?
– В мене закінчилося планування після 24 лютого. Я себе змушую планувати. В мене є давня психологиня, яка проводить онлайн невеличкі курси. І вона тоді нас зібрала бажаючих і запустила двотижневий курс, де ми робили дисципліну собі – планували, як о шостій збираємось і робимо якусь практику разом, писали, що робитимем далі. Тобто вона нас вивела на те, що ми маємо планувати тиждень. Потім два, потім на місяць. З тих пір в мене тут щоденник, в ньому все розписано, бо інакше я просто розсиплюсь.
В дочки школа до липня. Тобто до цього часу я точно тут. До серпня оренда квартири. В червні маємо план провести з колегою з Дніпра ретрит в Болгарії. Вирішили це взимку, написали оголошення, порахували вартість для тих, хто з Дніпра, і тих, хто тут. І вийшло так, що у нас група набрана тільки з Дніпра. А всі тутешні хотіли, питали, а потім казали, що не знають, де будуть влітку.
– Перехід на українську відбувся коли і навіщо?
– Ще до повномасштабного вторгнення у мене одні клієнти свідомо родиною перейшли на українську, і я вирішила їх підтримати. Перші рази були такі смішні, треба було записувати. А потім поступово в соцмережах перейшла, почала писати дописи, вести тренування українською. Ну а з 24.02.24 це вже відбулося в майже повному обсязі.
Також був момент, коли я поїхала до подруги, яка зупинилась в Італії, й ми йшли по містечку і щось там російською обговорювали. Й раптом до нас підходять впритул чоловік з жінкою і з такою ненавистю – «рашен» – і пішли. В мене всередині все похололо, і через ту ситуацію ми зрозуміли, що в публічному просторі треба пам’ятати, звідки ти й чому тут.
– Де ви знаходите опори?
– Мені йога допомагає стабілізуватись, тобто вдих-видих тут і зараз – ноги на підлогу, переключаюсь від думок, переживань, і оце відчуття дає можливість далі щось робити. Бо ніхто не знає, що далі. Сьогодні нам фінансово допомагає чоловік, а завтра, якщо його мобілізують, можливо, ще й мені треба буде гроші на мавік збирати.
Ще сильно підкріплює досвід, що отримала, маючи відношення до проєкту «Обличчя сміливості». Я побачила в ньому таких сильних, таких впевнених, амбітних українських жінок, поряд з якими віриш в самий оптимістичний сценарій Перемоги. Ми, коли приїхали сюди, стикнулись багато з ким, хто допомагає, вони багато роблять. Але ця міцна броня, яку я відчула від учасниць проєкту, вражає, як велике Диво. Й чоловіки в нас, як виявилося, сильні, хоробрі, готові боротися за свої території, за свої межі. Й якщо буде можливість прибрати корупційну складову в державі, то в нас буде мабуть суперкраїна.
– Ви вірите в дива?
– Так. Вважається, що це містичне мислення, але вірю. Просто реалісти звуть це збігом обставин. Колись одна людина сказала фразу – не пам’ятаю, якийсь був тренінг, – яка мені назавжди закарбувалася: магія, це те, що ми не можемо пояснити. Але вона трапляється в кожному житті. Тому хай буде диво з Україною.
Наталі ШЕСТАКОВА
Світлини з соцмереж Оксани Крайняк
Матеріал створений за участю CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.
