«Гамбрінус» та сигарети
Коли влітку 1976 року «Комета», що відчалила від причалу морвокзалу в рейс Одеса – Херсон, забирала мене з дипломом інституту зв’язку в доросле життя, я, стоячи на кормі, відчайдушно махав друзям-товаришам, які проводжали мене. І жбурнув у море не якусь там копійку чи двійку – цілий «десюнчик» утопив: мовляв, я ще обов’язково повернуся до вас, і ми ще посидимо в «Гамбринусі»…
Повернувся, бляха-муха, біженцем у грудні 2022-го… Повірте, до рідного інституту ноги принесли мене раніше, ніж я до Приморського соцзабезу дістався довідки ВПО. І ось підходжу я все ближче до Челюскінців, 1 (вона на Ковальську перетворилася), з кожним кроком думками повертаючись у ТІ роки. І тут – бац! – сміття по дорозі, у ньому 2 «пасажири» риються, продукти харчування перебирають.
Дивлюся я на них поглядом 50-річної давності, і аж «на задні ноги присів» у шоці: боже ж ти мій же, як вони одягнені, ми тоді тільки мріяти і могли про такий «прикид»! Джинсуха! Дублянка! Норкова шапка! На кожному!
Тоді так одягалися лише ті, хто ходив «за кордон», у т.зв. далеке зарубіжжя. А тим часом один із двох джентльменів біля смітника, коли вони пошабашили з ланчем, дивлюся, дістав із кишені дублянки пачку «CAMEL»! Теж неймовірно за мірками 1970-х! Правда з пачки він вивудив «бички» невідомої породи, собі і корешу, але пачка-то – фірмА.
Я, зізнаюся, курсі на третьому теж, здається, в пачці від штатівських сигарет молдавський «Флуєраш» тримав. Довго, поки не стерлася. «Benson&Hedges», здається, це були, 100-міліметрові.
На день народження мені подарував її сусід. З однією цигаркою. Її ми з пацанами «на трьох» викурили, аж до фільтра, а пачка мені залишилася! А що «з понтом під парасолькою, а сам під дощем», як то кажуть. Такі ось були «матеріальні цінності» на той час. І щастя, що від цього ми втекли.
Радянська мрія гниє на Базарній
А тепер про автомобіль. На першому курсі я мешкав у напівпідвальчику на Челюскінців, 16. Восени 1971-го, коли я тільки заселився, сусід посеред двору на цеглу поставив залізо від 403-го «москвича». Чисто голим залізо. І почав створювати «з лайна кулю».
Після мого першого курсу господиня померла, я поміняв місце проживання. Швидко пролетіли студентські роки, і ось я, як Буратіно, з дипломом під пахвою, перед від’їздом до рідних пенат, до Херсона пішов прощатися зі «своєю» Одесою.
Зазирнув у «Гамбрінус», пройшовся залами музею західного та східного мистецтва. І навіть з побоюванням зазирнув у їдальню технікуму вимірювань на наступному від «бурси» кварталі: там я в перший же тиждень свого перебування в Одесі знатно травнувся чимось, приготованим мабуть на машинній олії.
Ну і як тут не зайти – лише через дорогу – до мого «першокурсного» одеського подвір’я, дворового гальюна згадати. Насправді, ніяких воріт тоді на вході у двір ще не було.
Заглядаю, а там… красень москвич-403 стоїть і сусід біля нього крутиться, милується. Колеса нові, шибки, всередині всі честь-по-честі, забарвлений в зелений такий колір (у народі його називають колір гусячого проносу).
Коротше, машинка – ляля! Привітався я, він упізнав мене, пожартував: поки ти, каже, 5 років у черзі за дипломом стояв, я геть яку «ластівку» написав! Не виїжджав ще, номери за тиждень обіцяють дати.
– Приходь, – усміхнувся сусід, – до інституту підкину. За недорого…
Вдумайтесь: 5 років людина йшла до своєї мрії! П’ять років щодня (!), після роботи та у вихідні, він по гайці та по болтику збирав машину. Але я додам: ВСЬОГО 5 років.
А інакше, щоб тоді стати автовласником, потрібно було мати ще щастя! Запишись у чергу і розраховуй років через десяток отримати право на покупку автомобіля.
Хочеш швидше? Шукай того, кому кулі підвалили у вигляді виграшу машини по лотерейному квитку. Платиш 2 ціни (машини, не квитка!) – І кермуй собі на здоров’я.
На цьому тлі мої 3 роки в черзі на румунський гостинний гарнітур – це дрібниці життя, як пил для моряка. Того ж 1976-го я одружився, і наші батьки у складчину подарували нам цей гарнітур. Точніше, пообіцяли подарувати. Слово вони дотримали вже 1980 року, коли підійшла наша черга – з щотижневими відмітками в журналі, нічними чергуваннями та криками на кшталт «вас тут не стояло!»
Повторюся: це щастя, що від цього ми пішли. І символ цього відходу – рештки, що іржавіють на вулиці Базарної, того, що колись було символом далеко не всім доступних «матеріальних цінностей».
Читайте також:
Валерій БОЯНЖУ, Херсон – Одеса
Фото автора
