Як війна позбавила нормального життя
Брати Шкеул та їхні дружини родом з Бердянська. Для них війна почалася ще у 2014 році, коли чоловіки прийняли рішення піти в АТО. На початку повномасштабної війни старший сержант 501-го окремого батальйону морської піхоти (ОБМП) Артур Шкеул та командир бойової машини Владислав Шкеул знаходились поблизу ворога. Вони першими стали на оборону в селі Широкине під Маріуполем, а потім і самого міста.
— Ми намагалися жити, як всі люди. Любили прогулянки біля моря, займалися спортом. Що за роки АТО відбувалося на Донеччині, чоловік не казав, вважав, що так оберігає мене. Але за декілька днів до повномасштабної війни я дізналася, що вороги їх дуже обстрілюють. 24 лютого з міста Маріуполь мені подзвонила подруга і сказала, що місто у вогні. Я відразу подзвонила Артурові, але він був поза зоною досяжності, — розповіла Анастасія.
Поки вона чекала на дзвінок від коханого, Бердянськ охопила паніка. Люди масово від’їжджали, лунали вибухи. Увечері нарешті подзвонив Артур. Він попросив дружину зібрати речі та покинути місто, але виїхати з окупації Анастасії вдалося лише через п’ять місяців.
— Для мене це було, як п’ять років. Дуже страшно. Ти не знаєш, чого від цих орків чекати, особливо коли ти — дружина військового. Зв’язку майже не було, люди стояли по чотири години біля банку, бо там роздавали інтернет. Це був єдиний спосіб дізнатися новини. Раз на тиждень мені дзвонив Артур, говорив, що ситуація дуже складна. А потім я дізналася про стан батальйону чоловіка, який був у Маріуполі вже 36 днів. У хлопців нічого не залишилося: ні зброї, ні їжі, воду пили з калюжі, і кожен день хтось помирав. Маріуполь був у повній блокаді…
Останній раз зі своїм чоловіком Анастасія розмовляла 26 березня 2022 року.
Боротися до останнього
Тим часом на дзвінок від коханої людини чекала Віолетта з новонародженим сином.
— Влад завжди розповідав про тяжку службу в АТО, як його двічі ледь не вбили. В 2019 році він отримав серйозне осколкове поранення: у ногу, плече та біля сонної артерії. Але після госпіталізації повернувся на службу. За декілька днів до війни чоловік сказав, щоб я зібрала речі та була готовою, бо щось було не так. У день повномасштабного вторгнення мені з самого ранку дзвонив Влад, але я була стомлена коронавірусом і лише потім перетелефонувала. Чоловік повідомив, що почалась війна, і попросив виїхати з міста.
Віолетта не послухала коханого і залишилась його чекати. Але військовий попередив, що до останнього буде боротися за Маріуполь та захищати цивільних. Дружині залишалось тільки молитися за чоловіка.
— Через декілька неділь я дізналась, що Влад з побратимами перебазувався на завод «Ілліча». На зв’язок виходив дуже рідко. Я не знаходила собі місця від хвилювання. Він казав, що в них все добре, але я знала, що у хлопців не було ні їжі, ні зброї.
Після останньої розмови з Владиславом минуло шість днів. Був його день народження, і Віолетта все ще сподівалась на дзвінок від коханого. Але згодом їй написала Анастасія та повідомила, що їхні чоловіки у полоні…
Два роки знущання у російському полоні
Два роки тому, 4 квітня 2022 року, майже весь 501-й ОБМП потрапив у полон до росіян із заводу «Азовмаш» та 12 квітня — з заводу «Ілліча». Про це Анастасія дізналася із пропагандистських телеграм-каналів. Вона побачила відео взяття захисників у полон, серед них впізнала дуже виснаженого чоловіка.
— Знаходячись в окупації, я не знала, що робити та куди звертатись. Але після чергового відеозвернення Олексія Арестовича, в якому він сказав, що у Маріуполі нікого не було взято у полон, я вирішила діяти. Разом з іншими дружинами та матерями ми записали відео. Одягнувши в окупації вишиванку та тримаючи прапор України, благали про деблокаду Маріуполя і визволення хлопців із полону. Але нас ніхто не почув…
Анастасія разом з Віолеттою почали вносити дані чоловіків у бази різних організацій, таких як Національне інформаційне бюро, Міжнародний комітет Червоного Хреста, Військово-морські сили України та ООН, навіть відправляли звернення до Президента України.
— За роки полону із 277 чоловік з 501-го окремого батальйону морської піхоти обміняли лише 23 чоловіків. На щастя, з останніх обмінів відомо, що Артур та Влад живі. Я знаю, що мій чоловік у колонії особливого режиму Мордовії, там справжнє пекло. Змушують стояти по 16 годин в день, дуже погане харчування, вода для купання раз на тиждень — або кип’яток, або крижана, на вулицю виводили лише два рази та ще спускали собак. Таке враження, що тих, хто вижив у Маріуполі, хочуть закатувати в полоні, — з болем у серці розповідає Анастасія.
Також в російській колонії високий ризик зараження туберкульозом та гепатитом С, зі слів обміняних, багато хто з наших військових вже хворіє.
А ось Владислав знаходиться на території окупованої Луганщини у Суходольську. Орки говорять хлопцям, що України вже немає, що вони нікому не потрібні.
Чи бореться влада за полонених героїв?
У російському полоні не дозволяють приймати дзвінки та листування. Країна-агресор постійно засуджує українців на дуже великий термін, а то і на довічне позбавлення волі. Рідним військовополонених щодня доводиться боротися за їх визволення. Вони об’єдналися та створили громадські організації. Кожної неділі проводять акції, щоб про їхній біль не тільки чули, але й говорили. Постійно зустрічаються з Координаційним штабом, звертаються по допомогу за кордон і не забувають про допомогу ЗСУ. Нещодавно світлина Анастасії з акції підтримки військовополонених облетіла всі соцмережі. Поряд з нею стояли Віолетта з маленьких сином, рідні українських полонених героїв і навіть відомі українці. Але поки бажаного результату немає, захисники досі не вдома. Що ж каже влада?
— Хочеться вірити, що влада працює над поверненням хлопців, бо кожен день там — пекло. Ми навіть дійшли до Кирила Буданова. Він слухав та стверджував, що держава пам’ятає про всіх та поверне кожного. Але чекати немає коли. Хлопців вбивають, і вони повертаються додому в пакетах. На одній з останніх акцій під офісом Президента просили вийти Андрія Єрмака та Володимира Зеленського, але до людей виходили лише з Координаційного штабу та Андрій Пастернак (керівник об’єднаного центру СБУ), — скаржаться дружини військовополонених.
Нещодавно українці створили петицію і зібрали 25 тисяч голосів, щоб російські полонені не могли телефонувати додому. Можливо, так їхні жінки підіймуться і почнуть вимагати обміну.
— Нехай вони теж відчують, як це — жити більше двох років не знаючи, що з твоєю рідною людиною. Ми дуже просимо виходити на акції та кричати за полонених героїв України! Вони захищали нас тоді, а ми повинні захистити їх зараз, — звертаються до нас рідні героїв Маріуполя і всіх українських полонених.
