Ключові моменти:
- Друге християнське кладовище — один із найстаріших некрополів міста, де поховані відомі вчені та митці
- Багато могил визначних особистостей перебувають у занедбаному стані, попри їхню історичну цінність
- Репресований археолог Михайло Болтенко і дослідник Олексій Маркевич — серед тих, чиї заслуги поступово забувають
- Відсутність системного догляду загрожує збереженню культурної пам’яті
Друге християнське кладовище — це свого роду музей під відкритим небом, який поступово занепадає. Уздовж головних алей, серед іржавих огорож і куп сміття, спочивають люди, що досліджували давні культури, творили кіномистецтво і захищали українську ідентичність століття тому. Чому місця вічного спочинку визначних науковців і митців перебувають у жалюгідному стані, як одеського археолога звинуватили в «японському шпигунстві» та де шукати згадки про цих постатей? Разом з істориком Тарасом Гончаруком ми пройшли запущеними алеями, щоб нагадати про людей, якими варто пишатися.
Михайло Болтенко: археолог-першовідкривач…
Тарас Гончарук біля могили Болтенка
На могилі Михайла Федоровича Болтенка стоїть скромний надгробний камінь із хрестом. На щастя, поховання захищене високою огорожею зі шипами, хоча та й пошкоджена — очевидно, впало дерево. Це певною мірою вберегло місце від того, щоб стати ще одним сміттєзвалищем. Водночас знахідки Болтенка складають важливу частину історії краю.
Саме Михайло Федорович привернув увагу до старовинних хрестів на Куяльницькому кладовищі на Шкодовій горі. Він же відкрив Усатівську пізньотрипільську культуру, названа за селом Усатове. На розкопках виявили поховальні кургани, глиняний посуд із орнаментами, прикраси, перші металеві вироби та залишки жертовних тварин. Люди тут жили ще близько 5 тисяч років тому: вирощували зерно, тримали худобу і взаємодіяли зі степовими кочівниками — саме так формувалися культурні зв’язки, що вплинули на подальший розвиток народів регіону.
[Фото: Надгробок Михайла Болтенка]
…і «японський шпигун»
Надгробок могили Михайла Болтенка
— Болтенко був не лише археологом, а й лінгвістом: володів англійською, французькою, німецькою, а також японською мовою. Через це в 1934 році його оголосили «японським шпигуном». — іронізує Тарас Гончарук. — До того ж звинуватили в українському націоналізмі. Його заарештували й засудили до п’яти років виправно-трудових робіт на Далекому Сході.
У 1930–1932 роках Болтенко очолював Одеський археологічний музей. Після табору він повернувся і працював там на посаді наукового секретаря, але докторська дисертація так і лишилася нероз defended — документ, за словами історика, зберігається в музеї й досі не захищений.
На будинку №5 по вулиці Пироговській, де мешкав вчений, встановлено меморіальну дошку. Водночас могила на Другому кладовищі не в найкращому стані — можливо, колеги-археологи могли б звернути на це увагу.
[Фото: Тарас Гончарук на могилі Михайла Болтенка]
Голлівуд на Чорному морі
Невеликий сектор Другого кладовища віддано пам’яті одеських кінематографістів, які на початку ХХ століття зробили славу місцевій кінофабриці на березі Чорного моря. Ініціатором меморіалу виступив режисер Одеської кіностудії Ігор Козлов-Петровський.
Пам’ятник Іосіфу Тимченку
Надгробок винахідника кінокамери Йосипа Тимченка нещодавно відвідували — тут досі стоять поминальні лампадки. Тимченко — гордість міста: саме завдяки його роботі одесити отримали змогу побачити кінематограф раніше за багатьох інших. Перший показ братів Люм’єр відбувся лише через два роки після демонстрації винаходу Тимченка.
— Хоча світ його винахід не визнає однозначно, а в Росії іноді приписують собі заслугу, Тимченко справді створив свій апарат в Одесі, а згодом показав його у Москві, — пояснює Гончарук.
Меморіал кінематографістам
Яскравий розквіт одеської кіноіндустрії описаний Юрієм Яновським у книзі «Голлівуд на березі Чорного моря». Центральною постаттю там постає Олександр Довженко.
— Головна робота Довженка, знята на Одеській кіностудії, — «Арсенал». При цьому історик стверджує, що фільм має антиукраїнські акценти й поставлений проти Центральної Ради. — А «Голлівуд біля Чорного моря» більше про В’ячеслава Вісковського: він поставив близько 60 ігрових картин, працював із Вірою Холодною. Тут також знімав Петро Чардинін, якого інколи згадують лише в контексті салонних мелодрам, хоча його історичні стрічки колись користувалися великою популярністю.
Петро Чардинін: перший байопік та останній фільм Віри Холодної
Надгробок Петра Чардиніна та кенотаф Віри Холодної
Саме Чардинін зняв перший український пригодницький фільм «Укразія», що мав велику популярність серед глядачів.
— У 1937 році картину вилучили з прокату й знищили, — каже Тарас Гончарук. — Одного зі сценаристів репресували як «ворога народу».
Інша відома робота Чардиніна — «Тарас Трясило», епічна стрічка про боротьбу козаків із польською шляхтою у XVII столітті. Для зйомок в Одесі було зведене ціле містечко з куренями, хатами та церквами; фільм мав успіх не лише в Україні, а й за кордоном, однак режисера звинуватили в «націоналістичних уподобаннях».
— Фільм довго вважався втраченим, — зазначає історик. — Нещодавно його виявили у Франції під назвою «Татари» з французькими титрами.
Крім того, Чардинін зняв перший повнометражний фільм про Тараса Шевченка — це перший український біографічний фільм, який розкриває життя поета від дитинства до смерті й тривав понад дві години. У первісному вигляді стрічка не збереглася, та її масштаби й досі вражають.
У картині Чардиніна «Мовчи, смуток, мовчи» Віра Холодна зіграла свою останню роль. Тож біля надгробка режисера встановлено її кенотаф — символічний пам’ятник. Сама Холодна була похована на Першому християнському кладовищі, але її могилу знищили під час руйнування найстарішого некрополя в 1930-х роках.
[Фото: Надгробок Петра Чардиніна та кенотаф Віри Холодної]
Олексій Маркевич: дослідник Гаджибея…
Могила Олексія Маркевича сьогодні
Пам’ятник цьому відомому історикові та громадському діячу відновили відносно недавно — у 2014 році.
— Довгий час могила Олексія Івановича Маркевича була в жалюгідному стані, хоча мала б охоронятися державою як пам’ятка історії й мистецтва. Включення до реєстрів пам’яток часто не забезпечує належного захисту від руйнувань, — зауважує Тарас Гончарук. — На занедбану могилу звернув увагу місцевий краєзнавець і колекціонер Тарас Максим’юк: тут була купа сміття, надпис на надгробку частково замазан, мармуровий хрест зламано. На щастя, хрест вдалося знайти під землею й відновити. Працівники літературного музею прибрали поховання, а науковці й активісти зібрали кошти на ремонт надгробку.
Тарас Максимюк із хрестом на могилі Маркевича
Саме професор Маркевич першим в Одеському університеті почав читати курс історії України.
— Він автор багатьох важливих досліджень. Особливо цікавила його історія Гаджибея, — зазначає історик. — Монографія «Качибей, або Гаджибей — попередник Одеси» присвячена саме цій темі.
У своїй праці Маркевич посилається на польського хроніста Яна Длугоша, який першим згадав портове місто Качибей. За його свідченням, у 1415 році польський король Владислав Ягайло відправив звідси поставку пшениці до православного Константинополя, що стояв в облозі турків.
[Фото: Занедбана могила Маркевича; Тарас Максим’юк із хрестом на могилі Маркевича]
…та контрабандист забороненої літератури
Занедбана могила Олексія Маркевича
Маркевич підтримував український рух в Одесі. Одного разу його затримали на кордоні під час спроби провезти з Австро-Угорщини до Російської імперії заборонені книжки.
— Його видав продавець, який був москвофілом — представником угруповання з проросійськими поглядами серед західноукраїнського населення, — пояснює Тарас Гончарук. — Маркевич скаржився в книгарні, що ці книжки не можна купити в Російській імперії, і продавець повідомив поліцію. Під одягом у нього знайшли заборонені видання — його посадили до в’язниці. На щастя, в нього був впливовий родич у Петербурзі, і Маркевича звільнили досить швидко. Проте в університеті йому вже не дозволили працювати; він викладав у Маріїнській гімназії та залишався секретарем Одеського товариства історії та старожитностей.
Біля могили Маркевича збереглася гранітна основа з уламком чорного мармуру — це надгробок його дружини, Любові Семенівни Москальової.
— Вона була діячкою місцевої «Просвіти». Сам Маркевич не дожив до створення цього товариства. Було би доречно встановити на могилі його дружини табличку, відремонтувати огорожу подружнього поховання та прибрати прилеглу територію, — вважає історик.
Наразі огорожа значно заржавіла, замість хвіртки — провислий дріт, який легко переступити. Поруч купи сміття поступово нищать ще одну «безхазяйну» могилу.
***
Цей матеріал створено за підсумками прогулянки Другим християнським кладовищем разом з істориком Тарасом Гончаруком. Він звертає увагу на дрібниці, які легко пропустити: зламані хрести, стерті написи, забуті імена.
У статті поєднано спостереження на місці з біографічними відомостями людей, які формували історичне обличчя міста — від археолога Михайла Болтенка до дослідника Гаджибея Олексія Маркевича. Біографії відтворені на основі наукових праць, музейних матеріалів та краєзнавчих досліджень.
Окремо враховано й правовий статус цих поховань як об’єктів культурної спадщини: формально вони мають охоронятися, але реальний стан кладовища свідчить про інший стан справ. Саме цей розрив між документальною охороною й фактичним занепадом став ключовою темою матеріалу.
Раніше ми розповідали як в Одесі знищили Перше християнське кладовище.
Також писали про козацьке кладовище, якому більше 200 років, і яке може зникнути через безглузді причини.
Створено за матеріалами: odessa-life.od.ua
