Ключові моменти:
- Народився у в’язничному лазареті і дивом вижив після помилкового визнання мертвим
- Дитинство пройшло між Карпатами та південними степами, що вплинуло на його світосприйняття
- Активно відстоював українську історію Причорномор’я і висував альтернативну дату заснування Одеси
- Автор понад 200 видань і публікацій, ідеолог відродження сучасного українського козацтва
Випадок, який врятував немовля
Для південного регіону України цей львів’янин з одеською душею був не лише літератором: він належав до тих, хто відновлював справжню історію краю, підкреслював козацьке коріння й українську ідентичність, борючись із міфами про «особливий шлях» Причорномор’я.
10 квітня могло б виповнитися 80 років від дня народження письменника, історика, публіциста й ідеолога сучасного українського козацтва Богдана Сушинського.
Розпочнемо оповідь із дивного випадку, який врятував майбутнього митця ще тоді, коли він був немовлям.
Життєва дорога Богдана Сушинського розпочалася драматично. Він з’явився на світ у Самбірському в’язничному лазареті, куди потрапила його вагітна матір Олена Іванівна, яку звинувачували як «пособницю бандерівців». У родині вже були син Микола та дочка Парасковія. Немовля було надто тендітним і його помилково визнали мертвим, віднесли до моргу. Врятував випадок: тюремник помітив ознаки життя й таємно передав дитину 74‑річній бабусі Катерині, яка виходила онука і назвала його «Богом даним».
Ця подія стала розрадою для старенької: нещодавно її старший син Федір, командир місцевого загону ОУН‑УПА, загинув у боротьбі проти сталінського режиму. Тіло повстанця прив’язали за ноги до машини і притягли на впізнання до матері на хутір біля села Чорна. Щоб не наражати рідню на репресії, вона відмовилася його визнавати. Пізніше Катерина таємно знайшла сина в безіменній могилі й перепоховала в лісі. Богдан згадував, що часто з бабусею приходив на це місце вшанувати пам’ять дядька.
Повернення матері із заслання
Наприкінці 1946 року його матері та рідному дядькові Михайлу дали по десять років таборів із висилкою в Сибір. Навесні 1951‑го сталася ще одна біда: у межах обміну територіями з Польщею родину Сушинських та ще близько трьох сотень бойківських сімей депортували з Дрогобиччини до Донеччини, у село Староласпа. Тварини, яких родина привезла з собою, — корову й коня — відразу конфіскували.
Згодом бабуся Катерина з онуками переїхала до Борислава на Львівщині, до сина Петра.
Після відбуття восьмирічного покарання до родини повернулася мати.
Олена Сушинська влаштувалася робітницею на овочевий завод. Заробітку вистачало з великими труднощами, тому навесні 1955 року родина переїхала у степове село Трояни на Миколаївщині.
Чим хлопця з Карпат вражали степи?
До родини доньки на південь поїхала й її мати Катерина Олексіївна.
Поважна пані була справжньою хранителькою роду Сушинських, що колись мав власний герб із підковою й двома стрілами навхрест. Вона володіла шістьма мовами і навіть мешкала в Англії та США, де народила сина Петра.
«Моє раннє дитинство минуло в Бориславі. За нашою хатою був потічок, а за ним — Карпати. З однієї стихії — гір — я потрапив в іншу — у степи. Любов до неозорих українських просторів прийшла пізніше. Спершу я був збентежений: вперше побачив кавуни, дині, міг їсти їх без міри. Ходив у білій сорочці з краваточкою, до старших звертався лише на «ви», вчительці казав «пані». За це тамтешні хлопчаки мене ненавиділи й жорстоко били. Я захищався, як міг. Мене били до крові, але я не здавався. Тоді я сказав ровесникам: мене можна вбити, але не зламати», — так писав у спогадах письменник.
Дорослішаючи, він пас у степу колгоспних телят, працював у будівельній бригаді, багато читав і почав друкувати перші журналістські замітки у місцевій газеті. Мріяв повернутися до Троянів, викопати ставок і збудувати над ним дім із дикого каменю. Тож під час навчання на філфаку Одеського університету імені Мечникова Богдан щоразу на канікулах удосконалював свої будівельні навички.
Нині в Троянах мешкають родичі письменника, яких він часто відвідував. Чимало творів створено в Новобужжі — у рідних Троянах або в сусідніх, давно зниклих населених пунктах Джуралах, Новополтавці та Шевченковому. Крім того, його надихали Одеса, Балта, Кодима.
Першими відзначили справжню дату народження Одеси
Ще за радянських часів Богдан Сушинський захищав українську мову та культуру, виступав за відродження українського козацтва.
На початку Незалежності він висловлювався так: «Маніакальне прагнення певних сил будь-що розчленувати південь України, нав’язування південним українцям ідеї новоросійської уособленості та винятковості змусили мене звернутися до досить занедбаного, не опрацьованого в літературі історичного матеріалу».
Понад двадцять років тому, у 2005‑му, Богдан Іванович видав книгу «Одеса: історія, написана століттями», в якій обстоює дату заснування міста 1415 року й уперше офіційно ініціював святкування 590‑річчя Одеси.
Він також став ініціатором створення кількох українських лицарських орденів та відродження сучасного українського, зокрема Чорноморського, козацтва.
На Любашівщині, як верховний отаман, Сушинський заснував у селі Новокарбівка Карбівську Січ; разом із аграрієм Віктором Мазуренком заклав камінь під будівництво храму Покрови Пресвятої Богородиці.
Про справжню музу митця
Після розлучення з першою дружиною письменник зустрів свою музу — Антоніну Томкіну, чиє дівоче прізвище мало козацьке звучання — Пістоль.
Мудра й чарівна, Антоніна допомагала підбирати матеріали для книг та друкувала тексти на комп’ютері. Після офіційного оформлення стосунків у 2003 році вона стала його референткою, вела електронну переписку та контакти з пресою. Загалом Антоніна була й лишилася першою і останньою музою Богдана Сушинського.
Письменник часто говорив: «Моя дружина Антоніна Терентіївна — мій ангел‑охоронець від зайвих дзвінків, листів, очей і безлічі грубезних рукописів, зі «скромними» приписками: «Прочитайте, будь ласка, і висловіть свою думку».
— Ми познайомилися в одному з одеських пансіонатів: я лікувалася, а він продавав свої книги, якими видавництва іноді оплачували гонорари. Спершу просто здружилися, а після розлучень одружилися, — розповідала Антоніна Сушинська. — Жили хоча й скромно, але в любові й злагоді. Стан родини потроху покращився, коли чоловік почав працювати в газеті «Одеські вісті». Він вів спартанський спосіб життя й у побуті, й у творчості. Любив чаї з цілющих трав, підтримував форму купанням у морі. Мав велосипед, що стоїть у нашій квартирі в Кодимі. Після його смерті я впорядковую архів: видала «Забутий десант», «Шукати свій материк: з літературних студій 1968–2020 років», «Богдан Сушинський. Каталог видань 1971–2021» тощо.
До 80‑ї річниці з дня народження чоловіка пані Антоніна підготувала й видала книгу спогадів «Арена — все моє життя…», назву якої запозичила з його поетичної праці «Гладіатор». Вона планує опублікувати окремим виданням статті Сушинського з преси, віднайдений рукопис «Козацтво і кримська орда» та продовжує оцифровувати спадщину для передачі до державного архіву.
Чимало книжок письменника Антоніна передала бібліотекам. Також вона готує збірки для Любашівської публічної бібліотеки імені Володимира Панченка, де формують фонд творів козацького літописця.
Цитата
Богдан Сушинський: «Одне з моїх найоптимістичніших і найжиттєрадісніших гасел звучить так: «За письмовим столом кожен вмирає наодинці з собою!».
Книги письменника
- Першу книгу «Кладка» автор опублікував у 1972 році.
- У 1974 році вийшла новела «Тепле каміння».
- 1976‑й — повість «Літо житніх дощів».
- 1978‑й — «Ріка опівночі».
- 1979 року перше ґрунтовне критичне дослідження творчості Сушинського «Кола і спіралі творчості» надрукував молодий літературознавець Володимир Панченко у «Літературній Україні».
- Його перу належить велика низка історичних і наукових праць у серії «Козацька слава»: двотомник «Козацькі вожді України», «Всесвітня козацька енциклопедія», «Лицарі Приморського степу: історія Чорноморського козацтва XVIII–XX століть», збірка статей «Забуті сторінки забутої історії», а також 6‑томна епопея — «На вістрі меча», «Французький похід», «Вогнища Фламандії», «Шаблями хрещені», «Лицарі Дикого поля» та «Шлях воїна» — де висвітлюється, зокрема, участь козаків під проводом І. Сірка у Тридцятилітній війні на боці Франції.
Факти і цифри
- Автор понад двохсот видань — белетристики, історико‑документальних праць про козацтво, творів для школярів і поезій; більшість творів перекладено 17 мовами.
- За 20‑томну епопею «Війна імперій» його називали «Останнім письменником Другої світової війни».
- У 2010 році Американський біографічний інститут відзначив Богдана Сушинського званням «Людина світу».
- Він став одним із перших, хто отримав відзнаку «Лицар України».
Раніше ми розповідали про письменника Володимира Панченка, який, знаючи про свій швидкий кінець, встиг створити три книги.
Ще раніше повідомляли про випадок, коли сільський учитель за допомогою фотоапарата зберіг історію свого села на Одещині.
Читайте також: скульптор перетворює Миколаївську громаду на привабливий об’єкт для туристів.
***
Матеріал підготовлено на основі архівних публікацій, спогадів родини та прямих цитат Богдана Сушинського. Журналісти й дослідники перевірили біографічні дані з родичами, зокрема з його дружиною Антоніною Сушинською, а також уточнили інформацію щодо книг, нагород та громадської діяльності.
У тексті враховано авторські історичні дослідження про козацтво та Причорномор’я, зокрема праці про Чорноморське козацтво й книгу «Одеса: історія, написана століттями». Також використано загальнодоступні дані про депортації після Другої світової війни та політичні репресії того періоду, підтверджені історичними джерелами й державними архівами.
Створено за матеріалами: odessa-life.od.ua
