Ключові моменти:
-
У селі Котловина на Одещині діє музей, який розповідає історію краю — від найдавніших часів до XX століття.
-
Завдяки зусиллям Ніни Дейнеки музей зібрав близько п’яти тисяч експонатів.
-
Експозиція відтворює побут гагаузів, демонструє старі знаряддя праці й сімейні реліквії зі своїми життєвими історіями.
-
Музей став живим культурним простором, де зберігають пам’ять про минуле й підтримують сучасних захисників України.
Там, де колись блукали південні слони
Ніна Дейнека
Старі дерев’яні сходи ведуть до підвального приміщення під будівлею ліцею. Жовті двері скриплять — ніби тихо вітають гостей.
У передпокої стоїть коробочка з бахилами — надягніть їх, щоб не зіпсувати килими ручної роботи, якими застелені підлоги.
Господиня цього «підземного» музею — Ніна Дейнека. Вона не працює тут за гроші: її заробіток ледь сягає мінімалки, але в неї є інше — місія. Вона проводить відвідувачів крізь сторінки історії.
— Почнемо! — каже вона і шукає указку. — Як загорюся чимось, то все відкладу на другий план…
Куди ж переносимося? Давайте відразу — мільйон років у минуле.
— Ось це — колінна чашечка південного слона, — показує Ніна на півсферу розміром із гандбольний м’яч. — А це — фрагменти щелепи. Це підтверджено експертизою. Так, колись у цих краях прогулювалися південні слони — родичі мамонтів. Але, мабуть, вам цікавіше дізнатися, як утворилося наше гагаузьке село?
Болбока — жіноче ім’я
Експозиція в музеї
Ніна наче натискає уявну кнопку — і ми опиняємося на початку XIX століття. Перед очима постають біженці з Добруджі: сім’ї гагаузьких та болгарських переселенців, що йдуть вздовж Дунаю й нарешті наважуються перетнути річку, щоб оселитися в сонячних степах.
Вони майструють плоти, але річка виявляється підступною. Під час переправи течія уносить молодого чоловіка.
Його намагаються врятувати, але він зник у вирі. «Танри, ярдим єт!» — ридає молода жінка, та небо не чує її молитви.
Вона опиняється на іншому березі вдовою, з дитиною на руках. Як вижити в цих безкрайніх степах?
Від смутку жінка блукає і не помічає, як відстає від гурту. Плач дитини повертає її до тями. Йдучи на звук, вона знаходить мертву жінку, біля якої лежить немовля з бубликами й запискою: це дитина священника.
Перша думка — взяти немовля. Але як вижити з двома дітьми? Вона бере свою дитину й іде, та тонкий плач безпорадного немовляти змушує її повернутися. Вона поховає мертву незнайомку, візьме її дитину й продовжить шлях. Вінчання ночі — притиснувши обох до себе, вона засинає.
На світанку теплий промінь і спів птахів зустрічають її біля тихої, неглибокої річечки з зеленими берегами. «Бол!» — вигукує жінка, що гагаузькою означає безмежність, волю.
— Саме так і з’явилася назва села Болбока, — усміхається Ніна. — Ім’я жіноче, бо землю осяяла берегиня роду. Легенд багато, але ця — моя найулюбленіша.
Як гагаузи піднімали степ
Як виживали люди в первісному степу?
На годиннику — кінець XIX століття. Перед нами — інструменти й знаряддя праці, зроблені руками майстрів того часу, часто без жодного цвяха: усе продумано й витончене в техніці виконання.
Потрібно змолоти пшеницю — аби зварити дітям кашу. Для цього служить каю — круглий камінь із дерев’яною рукояттю, який треба постійно крутити.
Каю — камінь для подрібнення зерна, 1870 р.
Я й подумати не можу, що колись люди мали сили провернути його хоч раз — яка ж витривалість була у пращурів!
Є ще три великі дерев’яні споруди, схожі на санки, з табличками «Дювен». Замість полозів у них — гострі крем’яні зубці. Ніна вмикає опис «відео» у своїй розповіді.
Дювен — перша молотилка
На подвір’ї вкопано стовп, під ним — снопи пшениці. Господар прив’язує коня і причіпляє його до дювена, у який весело стрибають діти. Кінь йде по колу, діти регочуть — для них це і розвага, і важливий вантаж: їхня вага допомагає молотити зерно та подрібнювати солому.
Ніна з гордістю показує винахід хазяїв — механічну сівалку у вигляді барабана з отворами. Насіння насипають всередину, барабан одягають на вісь плуга, і під час руху зерно висипається з потрібним інтервалом.
Подібних пристроїв у побуті було багато — вони полегшували працю і підвищували врожайність.
Свекруха з інспекцією: що там син бере?
Нас запрошують до хати, де зберігається багато давнього начиння: глиняні глечики, лозові кошики, ткацький верстат у кутку. Він робочий — за бажання можна спробувати працювати на ньому.
На стінах і підлозі лежать вовняні килими; на ліжку під товстою ковдрою — ціла гора матраців. Навіщо стільки?
— У гагаузів є такий звичай, — пояснює Ніна. — Після сватання майбутня свекруха приходить до дому невістки і без церемоній піднімає покривало, щоб підрахувати матраци. Батьки нареченої мають виставити килими на стіни — хоча б два — і килими на підлогу. Сваха ретельно перевіряє посаг: без відповідного начиння молоду вважатимуть негідною сина.
Це вже звичаї першої половини XX століття. Багато котловинських жінок проходили через таку «інспекцію» перед шлюбом.
Старі фото гагаузького весілля та родини
Про що мовчить старе дзеркало?
У червоному кутку кімнати на нас дивиться старе дзеркало — мовчазний свідок минулого, поруч з яким відчуваєш подих часу.
Я не столяр, але бачу — дерево благородне, робота майстра витончена: різьблені елементи говорять про серйозну майстерність. Колись такий подарунок означав багато — сьогодні це було б наче вручити коханій ключі від машини.
— За ним сумна історія, — каже Ніна і переносить нас у початок XX століття.
Тоді в придунов’ї мешкали німецькі колоністи, майстри своєї справи. Одна гагаузька родина Казани вирішила вкласти у майбутнє сина, віддавши його в німецьку родину на навчання. Це було дорого — продали підводу та коня. У дванадцять років хлопчик жив з німцями й був підмайстром.
Але в сорокових роках розпочалася депортація німців.
— Перед ними стояв вибір: заслання в казахстанські степи або повернення на історичну батьківщину. Вони обрали повернення, — розповідає зберігачка. — Хлопець із родини Казани поїхав до Німеччини разом із господарями. Повернутися додому він зміг лише після 1953 року. Віз він із собою найцінніше — столярні інструменти й туалетний столик із дзеркалом. Хоча власного дому не мав, дзеркало завжди займало почесне місце, але торкатися його нікому не дозволялось. Чоловік не одружився — прожив самотньо до кінця життя. Ми припускаємо, що майстер робив це дзеркало на знак любові, але, можливо, дар з любов’ю так і не був прийнятий.
Розповідь Ніни Дейнекої про старе дзеркало
Довідка
Котловина — село в південній частині Одеської області, у Буджацькому степу, поблизу Дунаю та кордону з Румунією. Раніше відоме під назвою Болбока. Засноване на початку XIX століття гагаузькими й болгарськими переселенцями з Добруджі.
Котловина — один із центрів гагаузької культури в Україні: тут збережені традиції, мова, народні ремесла та історична пам’ять. У селі працює унікальний історичний музей, створений на ентузіазмі місцевих, а також Котловинський ліцей, де виховують юних екскурсоводів.
Котловина на мапі області
Шеврони з вовком
Час у музеї можна витратити з великим задоволенням: мешканці Котловини зібрали близько п’яти тисяч експонатів, кожен з яких має свою історію.
Екскурсію нам провела керівник музейного комплексу «Котловинський історичний музей широкого профілю», для якого базою є місцевий ліцей, — Ніна Дейнека. Вона усе життя працює з дітьми, передаючи їм знання про гагаузьку культуру та історію.
У Котловинському ліцеї працюють 24 молоді екскурсоводи — учні 4–11 класів, підготовлені Ніною Іванівною. Вони проводять тематичні екскурсії українською та гагаузькою мовами.
На початку 2026 року музею, створеному на громадському ентузіазмі мешканців, виповниться двадцять років.
Ніна показала нам унікальні шеврони українських воїнів гагаузького походження — зі стилізованим образом вовка й написом «Гагауз».
Шеврон із написом «Гагауз»
Сьогодні представники гагаузької спільноти, як й інші народи країни, боронять рідну землю. Прадіди цих людей заплатили високу ціну за право жити тут, і ця традиція стійкості й відданості поколіннями передається далі.
Цей музей — не просто колекція речей. Це жива пам’ять про працю, силу й дух людей, які зберігають і примножують своє культурне надбання.
Читайте також:
- Натхнення Буджацьких степів: як на Одещині відроджують забуті ремесла (відео)
- Як сільські ініціативи допомагають розвивати місцеві громади
Створено за матеріалами: odessa-life.od.ua
