Тимкове – від Тимка
Згідно з легендою, село отримало свою назву від імені селянського лідера Тимка, який втік сюди після розпаду Запорізької Січі за часів Катерини II та об’єднав втікачів, що прагнули втекти від панської влади.
У той період, відповідно до умов Прутського договору між Румунією та Туреччиною, на Правобережну Україну знову повернулися польські пани, відновлюючи свій контроль.
Проте в родючих українських землях ставало все більше потреби в робочій силі. Тому поляки змушені були організовувати слободи, запрошуючи селян оселятися тут на вигідних умовах, звільняючи їх від повинностей на 15-20 років. Саме тут оселився і Тимко зі своїми людьми, що втекли з Волині, Полісся та Галичини.
Згідно з переказами краєзнавців, у 1893 році селяни з Тимкового вчинили опір владі, яка виселила одного з них через несплату поміщицької оренди.
В роки громадянської війни тут виник партизанський загін, який знищив колію на ділянці Слобідка – Рибниця та пустив під укіс бронепоїзд. Петлюрівці жорстоко відповіли, спаливши село. Ті, хто вижив, змушені були покинути його, рятуючись у молдавському селі Красненьке.
Історія чумацького хреста
Одна з яскравих сторінок історії села – це чумацтво, адже через нього проходив чумацький шлях. Чумаки були переважно заможними селянами, міщанами, козаками та навіть священнослужителями.
По Кодимщині цей шлях проходив на південь від міста, через села Лисогірка, Круті, Тимків. Одним з чумацьких отаманів був Герасим Бабій, який перевозив хліб на південь, а назад віз сіль та рибу.
У 1842 році, повертаючись додому, Герасим захворів і помер у церковній каплиці села Тимкове, де й був похований на місцевому кладовищі.
Його дружина, що проживала у Кам’янці-Подільському, через рік приїхала на могилу чоловіка. Разом з нею прибули чумаки, які привезли на шести волах хрест вагою понад тонну.
За понад 180 років хрест майже поглибився в землю, подібно до каплиці, з якої залишилася лише маківка. Учні Тимківської школи, з вчителем історії Анатолієм Савчуком, відкопали хрест, відновили його та розчистили напис. Тож тепер чумацький хрест є частиною історичних пам’яток Кодимщини.
Що таке «бугайове молоко», яке рятувало людей?
Особливим моментом в історії села, як і всього українського народу, став голодомор 1932-1933 років.
– Старші жителі згадують, що найважчим періодом була весна 1933 року, коли запаси у селян повністю закінчилися. Для спасіння від голоду люди вживали висушені стебла лободи та інших бур’янів. Із села зникли собаки та коти, – розповідає краєзнавиця Людмила Крисюн.
Жолуді та лобода допомогли вижити тим, хто пережив Голодомор та післявоєнний час. Люди смажили жолуді, а очищені мололи та готували коржі.
– Однією з особливих страв, що допомагала селян, було «бугайове молоко», тобто конопляне. Коноплі у нас називали бугаями. Для приготування молока використовували насіння, яке забезпечувало потрібну поживність, що допомагала виживати, – каже пані Людмила.
Процес виготовлення конопляного молока полягає в замочуванні насіння у теплій воді, потім розтиранні макогоном, після чого потрібно дати постояти, а в кінці процідити, щоб отримати готове молоко для вживання.
З одного колгоспу – до десяти господарств
У свій час в селі функціонував один з найбільших колгоспів району – колгосп імені Чапаєва. Тут обробляли понад п’ять тисяч гектарів землі, вирощували сади та виноградники. Селяни займалися свинарством і розводили велику рогату худобу, збираючи добрі врожаї пшениці, кукурудзи та цукрових буряків.
Згодом з цього колгоспу створили товариство «Тимківське». А коли товариство збанкрутіло, люди почали формувати власні фермерські господарства. Наприклад, Оксана та Юрій Колісники разом з частиною пайовиків заснували господарство «Роксолана О». Вони взяли в оренду 214 гектарів землі, яка не оброблялася 15 років. У підсумку, отримавши кредит, придбали трактор і комбайн «Нива», а згодом викупили свиноферму. Після цього стали приєднуватися й інші одноосібники, і їхнє фермерське господарство зрештою досягло 600 гектарів оброблюваної землі. Зараз дочці Оксани, Ірині, з чоловіком Олександром Тітієвським, допомагають у господарстві після смерті її чоловіка.
Нині на території Тимкового є десять зареєстрованих сільгосптоваровиробників.
Село прийняло шість родин переселенців
– Наше село мало свій орган місцевого самоврядування і підпорядковувалося Кодимському району. У 2020 році воно увійшло до складу Слобідської селищної громади Кодимського району, а в липні того ж року – до складу Подільського району. На жаль, молодь залишає село, багато з них на фронті, – говорить староста села Лариса Калдар. – Тим не менш, ми змогли прийняти шість родин переселенців, серед яких є одна багатодітна сім’я. Всі сім’ї живуть у приватних будинках, які безкоштовно надали старостат.
В селі зараз є фельдшерсько-акушерський пункт, бібліотека, Будинок культури на 200 місць. Перед початком навчального року працюють гімназія і дитячий садок, хоча гімназія нині під загрозою реорганізації. Також в селі розташовані три магазини, де можна придбати все: від шкарпеток до будматеріалів.
У селі є два стадіони: один великий зі спортивним майданчиком для занять у будь-яку погоду, та новий стадіон зі штучним покриттям, де регулярно проходять футбольні матчі.
Також в селі три дитячі майданчики.
Про підтримання чистоти і порядку в Тимковому піклуються старостат разом з односельцями та переселенцями з Донеччини та Харківщини, яких щиро прийняла громада. Протягом останніх років зелену зону села поповнили 100 дерев різних видів, таких як ялівець, колоновидні туї, сосни та самшит.
Також в селі належно доглядаються пам’ятники воїнам Другої світової війни та сільське кладовище.
І співають, і готують
Тимківський Будинок культури є центром культурної діяльності села, що зберігає культурну спадщину та розвиває аматорське мистецтво.
Гордість села – жіночий вокальний ансамбль «Чарівниця», який було створено у 2018 році. До складу ансамблю входять шість учасниць: Надія Йовса, Олена Настасюк, Віра Мойсеєва, Наталя Решітко, Ірина Ободьонова та Ольга Гордєєва.
Тимківці також гордяться дитячим хореографічним гуртом «Натхнення».
Двері Будинку культури завжди відкриті для всіх, і діти, і дорослі приходять сюди не лише для виступів, а й для спілкування.
– Наш Будинок культури спільно з старостатом організував волонтерський осередок. Весь село працює на перемогу України, – розповідає Надія Йовса.
Волонтери почали плести сітки, а також організували кухню, де готують страви, випікають хліб, готують тушонки, консерви, в’яжуть шкарпетки, збирають посилки для військових та допомагають з виготовленням оберегів.
У Тимковому вас радо зустрінуть хлібом-сіллю, накриють щедрі столи та пригостять смачними традиційними стравами, серед яких струхлі (стродлі), коржі з маком, молдавська мамалига, що подається зі смаженою рибою, молоком, шкварками або бринзою, та запивається узваром із сухофруктів.
Рецепт страви «Струхлі»
Людмила Крисюн поділилася з читачами «Одеського життя» рецептом традиційної страви села – «Струхлі».
«Струхлі» (струдлі)
Інгредієнти:
(додайте інгредієнти тут)
Приготування:
З яєць, борошна та солі замісити прісне тісто – воно має бути м’яким. Розділити тісто на невеликі кульки та розкачати в коржі діаметром 20 см. Коржі потрібно змастити олією та посипати солоним сиром. Згорнути коржі в рулет і нарізати на прямокутники приблизно по 7 см.
Очистити картоплю середнього розміру та розділити її на четвертинки. В киплячу воду спочатку покласти картоплю. Води має бути вдвічі більше, ніж картоплі, і варити картоплю до напівготовності – підсолювати не потрібно, оскільки сир солоний. До картоплі додати струхлі і варити на сильному вогні до готовності. Перемішувати не можна.
На сковороді з олією підсмажити порізану цибулю.
Готові струхлі висипати в велику миску, полити гарячою смаженою цибулею і подавати на стіл. Смачного!
Довідка «ОЖ»
Село Тимкове було засноване на початку XVIII століття і стало домом змішаних общин українців, молдован, поляків, румунів та росіян.
Село розташоване за шість кілометрів від залізничної станції Слобідка на маршруті Одеса – Київ та межує з Молдовою. До його складу входить село Кирилівка.
Історичні знахідки
В околицях села Тимкове та поблизу села Кирилівка виявлено поселення трипільської культури (IV-III тисячоліття до н.е.) та залишки черняхівських поселень ранньослов’янської доби (II-V століття н.е.).
