Тридцять три роки, як один день.
Того ранку я прокинувся рано, але в дуже чудовому настрої. Напередодні вночі ми з друзями повернулися з відпочинку. На вихідні ходили з палатками до Мису «Є» – там акацієвий гай спускався до самого моря. Добри друзі, дівчата-гарнюні, пісні під гітару, море, зірки – кайф та абсолютна безтурботність.
Тоді я вже мешкав окремо від батьків. Умови були, м’яко кажучі, спартанськими. Але не жебрацькими: в мене був ламповий радіоприймач «ВЕФ», апарат звір – точна копія Грюндіка 1933 року та чорно-білий телеізор, кращі роки якого залишилися в сивій давнині.
Прокинувшись, я спочатку вмикав телевізор: він дуже довго «грівся», а сам йшов приводити себе до ладу. За пів години в ящику з’являвся звук, та снідав я вже під звук ТВ новин (щоб побачити хоч якесь зображення потрібно було чекати ще хвилин 40, але воно могло і не з’явитися). Того ранку я снідав під Чайковського. Коли за півгодини нічого окрім «Лебединого озера» не почув, зрозумів, що щось трапилося. Нашвидкуруч зробив антену (досвід в мене вже був), під’єднав її до «ВЕФа» та почав швиденько шукати «ворожі голоси».
«ПУТЧ», «ГКЧП», «Горбачов у Форосі»! Хвилин 20 натягував це собі на голову. Вирішив йти на працю. Асоціація «Еверест», де я тоді працював, була на той час дуже прогресивною та навіть радикальною організацією. Очолював її Олексій Михайлович Ставніцер. На п’ятнадцятому трамвайчику я швидко доїхав до середмістя та Дерібасівською пішов до контори. На обличчях перехожих були переляк та розгубленість. В конторі були колеги, але значно менше ніж зазвичай. Запитав, де шеф? Кудись пішов, просив тебе зачекати.
Час тягнувся дуже повільно. Новини приходили у вигляді слухів, які приносили відвідувачі. Ніхто нічого не розумів. Усередені кожен готувався до гіршого. Шеф повернувся за кілька годин. Його обличчя оптимізму не випромінювало.
– Сашко, ти можеш піти додому та побути там з тиждень. Можеш бути впевнений, що не моє особисте ставлення до тебе, не твоє місце та перспективи на роботі ніяк не погіршаться від цього.
– Розумієте, Олексію Михайловичу, ви дуже довго гуляли, а я за цей час остаточно визначився: я залишаюсь. До того в мене є мисливська рушниця, десятка з три набоїв та кілька друзів, які можуть провести крізь румунський кордон.
Шеф підвівся, подивився в очі та потиснув руку.
Поруч з нами розташовувалась редакція першої одеської незалежної газети «Палє-Рояль», з якою у нас були дуже теплі стосунки. Редактори приволокли до неї кілька радіоприймачів і записували від руки новини «ворожих голосів», після їх роздруковували на машинці. На той час у нас в конторі не вистачало стільців для усіх співробітників та не було електрочайника, але був справжній ксерокс, єдиний у місті. Ми множили новини на ксероксі, роздавали листівки перехожим. 20 серпня знайшли декілька фанерних щитів, закріпили їх в людних місцях та вивішували на них новини в міру надходження.
21 серпня зранку я та ще пара хлопів, за вказівкою Едуарда Гурвіца, вивісили жовто-блакитний прапор на фасаді Жовтневого виконкому. Зовні, ситуація с заколотом все більше нагадувала опереточний фарс.
22 серпня ми з товаришем пішли знімати щити, щоб «їм не зробили ноги». Усі паперці з новинами переліплювали на ворота та паркани поруч. В той день новини з телевізора вже були. А на Дерібасівський нас ледве не побили з криками «Кляті комітетчики!». Натовп вдалось вгамувати без кровопролиття.
Ми принесли щити до контори, я зайшов до шефа і він сказав, що завтра ми не працюємо – все скінчилося…
Я досі не розумію – що то було. Так, я чув десятки версій, неодноразово розмовляв на цю тему з людьми, які тоді тримали руку на пульсі. Та чим більше я узнавав, тим менш розумів. Мабуть так і винно було бути.
Особисто для мене, головний наслідок путчу – я свідомо та назавжди визначився на якому я боці. І якби мене запитали, чи хочу я щось зараз змінити з того, що сталося за ці роки, звісно я би сказав так! Окрім вибору, який я зробив 19 серпня 1991 року.
Олександр Отдєльнов
