Ключові моменти:
- Провулок позбувся назви, пов’язаної з російським містом.
- Тепер він названий на честь режисера Сергія Параджанова.
- Перейменування відбулося в рамках державної деколонізації.
- Параджанов — видатна постать в українському та світовому кінематографі.
Навіщо в Одесі змінюють назви вулиць і провулків
Після початку повномасштабної війни в Україні прискорили процес позбавлення публічного простору топонімів, пов’язаних із колоніальним та імперським минулим. Основою для масових перейменувань стали Закони України, зокрема ті, що регулюють засудження й заборону пропаганди імперської російської політики та деколонізацію топонімії, а також рекомендації Українського інституту національної пам’яті й рішення місцевих органів влади.
Одеса увійшла до числа міст, де цей процес набув помітних масштабів: із карти поступово зникають назви, пов’язані з Російською імперією, СРСР чи сучасною Росією, а на їхньому місці з’являються імена українських діячів культури, науки, військових і видатних світових митців, які мають тісний зв’язок з Україною або ж символізують цінності, близькі українському суспільству.
Останнім кроком у цій роботі стало перейменування 2-го Магнітогорського провулка в Київському районі. Ця назва походила від російського міста Магнітогорськ і не мала історичних зв’язків з Одесою. Натомість провулок отримав ім’я Сергія Параджанова — знаного режисера, сценариста й художника, автора фільму «Тіні забутих предків», який вважається одним із ключових творів в історії українського кіно. Для підготовки матеріалу були використані біографічні дані про режисера, інформація про процедуру перейменування та загальний історичний контекст деколонізації топонімів в Україні.
Провулок Параджанова на мапі Одеси
Магнітогорськ — російське місто на Уралі
Це ще один крок дерусифікації одеської топоніміки: у Київському районі 2-й Магнітогорський провулок отримав ім’я Сергія Параджанова. Магнітогорськ — промислове місто на Уралі в Росії, розташоване приблизно за 1,5 тисячі кілометрів від українського кордону. Хоча географічна відстань велика, історичні й політичні зв’язки роблять такі назви актуальною темою для обговорення.
Нагадаю також трагічну подію: 31 грудня 2018 року в Магнітогорську стався вибух у багатоповерховому житловому будинку, ймовірно через побутовий газ. Внаслідок часткового обвалу під’їзду загинули десятки людей. Ті страх і руйнування, які відчули місцеві жителі, нагадують про крихкість міської інфраструктури.
Після початку широкомасштабної агресії РФ багато подій та дій, пов’язаних із підтримкою війни на різних рівнях у Росії, додатково загострили ставлення до географічних найменувань, що носять відгомін цієї політики.
Водночас іноді помітні й емоційні людські реакції на події: промислові об’єкти, на кшталт металургійних підприємств, стають символами економічного потенціалу регіонів і, під час війни, — цільовими точками в уявленні про справедливість чи помсту. Такі думки не рідкість у суспільному дискурсі, але вирішення питання топонімії відбувається в правовому й культурному полі.
Хто такий Сергій Параджанов
Ім’я Сергія Параджанова (1924–1990) тепер закріплене за цим провулком. Прізвище Параджанов — русифікована форма вірменського Параджанян. Він — український і вірменський кінематографіст, сценарист і художник, один із найяскравіших представників поетичного кіно в Україні.
Параджанов зробив величезний внесок у світове кіно: серед його найвідоміших робіт — «Тіні забутих предків» (1965) та «Колір граната». Він — лауреат численних міжнародних нагород, посмертно визнаний народним артистом Української РСР (1990) і Вірменської РСР (1990), а також удостоєний почесного звання «Національна легенда України» (2024, посмертно).
Стрічка «Тіні забутих предків», створена за мотивами повісті Михайла Коцюбинського, стабільно посідає перше місце в рейтингу 100 найкращих українських фільмів. Життя Параджанова було сповнене складностей і драм, і цю долю влучно описала поетеса Белла Ахмадуліна: «Його провина полягала в тому, що він був вільним». У тоталітарних умовах свобода мислення й творчості часто ставала приводом для переслідувань.
Народився він у Тбілісі. Шкільні роки не вирізнялися особливими успіхами, але вже в 1942 році він вступив до Тбіліського інституту інженерів залізничного транспорту, а невдовзі перейшов на вокальний факультет Тбіліської консерваторії. Також вивчав танець у Тбіліському театрі опери та балету. Під час Другої світової війни виступав із концертами в госпіталях у складі бригади артистів.
У 1945 році продовжив вокальну освіту в Московській консерваторії, але згодом захопився кінематографом і в 1946 році вступив до режисерського факультету Всесоюзного державного інституту кінематографії (ВДІК), де вчився в майстерні Ігоря Савченка.
У ВДІКу тоді викладали такі імена, як Сергій Ейзенштейн і Михайло Ромм. Учні Савченка, працюючи над фільмом «Тарас Шевченко», згадують, що саме Параджанов запропонував запросити на роль Шевченка молодого тоді актора Сергія Бондарчука.
Перший арешт Параджанова
Під час роботи над цим проєктом у серпні Параджанов поїхав до Тбілісі й був заарештований у справі, пов’язаній із діяльністю Грузинського товариства культурних зв’язків (ГОКС) — в межах ширшої кампанії проти цієї організації, підозрюваної в «ідеологічному відступництві». Увагу органів безпеки привернула й пропозиція Параджанова розписати стіни ГОКСу фресками зі святими образами.
Офіційно звинувачення стосувалися одностатевих стосунків. Під час допитів режисер не заперечував свою гомосексуальність. 8 жовтня 1948 року на закритому засіданні військового трибуналу його разом із сімома іншими обвинуваченими засудили до п’яти років ув’язнення за статтею про «мужолозтво».
За Параджанова вступилися його наставник Ігор Савченко та інші відомі діячі культури — Олександр Корнійчук, Ванда Василевська, Натан Рибак. Після розгляду касації Верховний суд СРСР у грудні 1948 року звільнив режисера.
Підготовлено повний список старих і нових назв вулиць Одеси (оновлюється). Сподіваємось, ця інформація буде для вас корисною.
Переїзд до України та робота над «Тінями забутих предків»
Після закінчення ВДІКу в 1951 році Параджанова направили на роботу режисером-постановником на Київську кіностудію художніх фільмів. Саме з Україною пов’язана значна частина його творчого шляху.
У листопаді 1955 року він одружився. У родинному домі Параджанов створив інтелектуальний осередок — невеликий салон, де збиралися митці, актори, студенти. Тут відбувалися імпровізовані вистави, перегляди радянських і зарубіжних фільмів, щирі дискусії про мистецтво без ідеологічної цензури. Саме ця відвертість привернула увагу спецслужб.
У 1964 році на Київській кіностудії режисер зняв «Тіні забутих предків». Фільм став його першим великим художнім успіхом. Особливо примітним було те, що стрічку випустили українською мовою без російського дубляжу — випадок досить рідкісний для тієї епохи в СРСР.
Рішення працювати мовою автентичної гуцульської говірки було аргументовано мистецькою необхідністю, однак партійне керівництво сприйняло його як націоналістичний жест. Через це прокат фільму всередині СРСР було обмежено.
Популярний епізод з фільму «Службовий роман» можна навести як метафору: неприйняття офіційної думки часто означало, що твір справді вартує уваги. Незважаючи на цензурні перешкоди, «Тіні забутих предків» здобули 39 міжнародних нагород, серед яких 24 Гран-прі в різних країнах. Колеги світового рівня — Антоніоні, Куросава, Фелліні — високо оцінили його працю. Польський журнал «Екран» назвав стрічку «одним із найвидовищніших і найвитонченіших фільмів останніх років».
За кордоном картину демонстрували під назвою «Вогняні коні». Через режим і заборони режисеру було важко особисто отримувати міжнародні відзнаки, адже для багатьох митців існувала заборона на виїзд.
4 вересня 1965 року під час прем’єри в кінотеатрі «Україна» дисиденти Іван Дзюба, В’ячеслав Чорновіл і Василь Стус під час показу виступили з протестом проти арештів української інтелігенції, і ця акція стала одним із перших відкритих проявів опору у Києві. Параджанов також публічно підтримав заарештованих діячів культури та науки.
Наприкінці 1965 року він підписав «лист Дзюби» до ЦК КПУ, спрямований проти русифікації України та утисків національної культури. Параджанов виступав за прозорі судові процеси й захист свободи слова.
Вимушений переїзд до Вірменії
У відповідь на його позицію ЦК КПУ оголосив про «серйозні недоліки» в організації виробництва фільмів на Київській кіностудії. Побачивши цей натяк, режисер на кілька років переїхав до Вірменії й працював на студії «Вірменфільм».
Фільм «Саят-Нова», який він створив там, зазнав цензурних втручань. Це сталося після того, як Параджанов відкрито протестував проти введення радянських військ до Чехословаччини і підписав «лист 193-х» на захист прав людини. Він продовжував критику радянську культурну політику, що лише погіршувало його стосунки з владою.
Діяльність режисера не подобалась тодішньому першому секретарю УРСР Володимиру Щербицькому, а за Параджановим пильно стежив керівник КДБ СРСР Юрій Андропов. У 1973 році його знову заарештували й тримали в Лук’янівській в’язниці в Києві.
Новий арешт і вирок
Прокурори висунули йому звинувачення в «розбещенні чоловіків із застосуванням насильства» та «організації кубла розпусти». На слідстві Параджанов визнавав свою бісексуальність, але категорично відкидав звинувачення в нібито зґвалтуванні. Незабаром під тиском слідства з’явилися кілька «потерпілих», один із яких згодом покінчив із життям.
Біографи режисера вважають процес політично мотивованим: слідство відзначалося поспіхом і невідповідностями в доказах. Щоб посилити обвинувачення, до справи додали звинувачення в поширенні порнографії та спекуляції антикваріатом. У квітні 1974 року Параджанова засудили до п’яти років колонії суворого режиму.
Роки позбавлення волі далися йому надзвичайно важко: тортури, побиття, приниження, голод — усе це залишило важкий слід. Через постійний тиск він навіть робив спробу самогубства, а в’язниця значно погіршила його здоров’я — у тому числі викликала проблеми з діабетом.
На щастя, міжнародна кампанія за його звільнення була масштабною: у його захист виступили Андрій Тарковський, Юрій Нікулін, Софіко Чіаурелі, Федеріко Фелліні, Мікеланджело Антоніоні, Роберт де Ніро, Джон Апдайк, Ірвінг Стоун та багато інших відомих митців.
Спочатку радянська влада ігнорувала ці звернення. Вважається, що вирішальну роль у звільненні зіграла Ліля Брік: через її прохання французький письменник Луї Арагон особисто звернувся до Леоніда Брежнєва під час візиту до Москви в 1977 році з проханням пом’якшити вирок.
Звільнення й наступні переслідування
Режисера звільнили за рік до закінчення строку. Йому заборонили проживати в Москві, Києві, Ленінграді та Єревані, тому він повернувся до Тбілісі, мешкав у будинку свого дитинства й намагався повернутися до творчості, незважаючи на фактичну цензуру.
У 1981 році він приїхав до Москви й виступив у Театрі на Таганці під час обговорення вистави Юрія Любимова. У своїй промові Параджанов знову різко критикував радянську владу, що призвело до нового арешту на початку 1982 року. Він провів близько дев’яти місяців у тбіліській в’язниці; міжнародне співтовариство знову здійняло хвилю обурення, після чого суд призначив умовне покарання і визволив режисера прямо з зали суду.
Підтримка з боку грузинського режисера Резо Чхеїдзе, якого поважав тодішній керівник Грузії Едуард Шеварднадзе, знову відкрила Параджанову двері в кінематограф. У 1983 році на студії «Грузія-фільм» почалися зйомки «Легенди про Сурамську фортецю»: через політичні обмеження офіційним режисером вказали іншу особу, а Параджанова призначили формально «асистентом», хоча фактично він керував постановкою.
Повернення в кіно і визнання на світовій арені
Прем’єри фільму відбулися в 1985 році, і картина отримала широку міжнародну увагу на фестивалях. У 1987 році на Роттердамському кінофестивалі Параджанов був відзначений за найкращий інноваційний фільм. Того ж року він побував у Мюнхені, Венеції та Нью-Йорку.
До його дому в Тбілісі приїжджали Марчелло Мастроянні, Ів Сен-Лоран та інші видатні діячі культури. Слава митця набирала обертів. У квітні 1989 року на Стамбульському кінофестивалі Параджанов отримав Почесний приз журі за фільм «Ашик-Керіб». У своїй промові він апелював до миру й дружби між народами, засуджуючи розпалювання міжетнічних конфліктів.
Газета Le Monde писала, що фільми Параджанова є одним із найяскравіших прикладів змін у радянському кінематографі. Після міжнародного визнання «Ашик-Керіб» дозволили до прокату й у СРСР. Того ж року Юрій Іллєнко за спільним із Параджановим сценарієм зняв фільм «Лебедине озеро. Зона», присвячений рокам ув’язнення режисера.
7 червня 1989 року на «Вірменфільмі» почалися зйомки автобіографічної стрічки «Сповідь», над сценарієм до якої Параджанов працював ще з 1969 року. Було відзнято лише 300 метрів плівки — і це стало останнім робочим днем у його житті: уже наступного дня він почав кашляти кров’ю.
Лікарі діагностували рак легень із метастазами. Хоча його прооперували у Парижі й потім транспортували до Єревана, хворобу не вдалося подолати. 27 лютого 1990 року йому присвоїли звання народного артиста Української РСР, а 19 червня — народного артиста Вірменської РСР. Виліт на лікування до Франції за запрошенням президента Франсуа Міттерана відбувся 22 травня, але врятувати митця не вдалося. 20 липня медичний літак доправив його з Парижа до Єревана, де того ж дня Параджанов помер.
Поховали Сергія Параджанова в Пантеоні діячів вірменської культури поруч із видатними митцями та письменниками, серед яких Арам Хачатурян, Фрунзік Мкртчян та Вільям Сароян.
Читайте також:
- Чому в Одесі зникла вулиця Братів Поджіо і хто такий Василь Фащенко
- Чому в Одесі Новгородський провулок став провулком Теофіла Фраєрмана
- Чому вулиця Ванцетті зникла з карти Одеси — і до чого тут Микола Куліш
Валерій БОЯНЖУ, Херсон — Одеса
Створено за матеріалами: odessa-life.od.ua
