Наталка Денисенко
Перше приємне спогад з батьком, яке одразу спало на думку – це як тато вчив мене кататися на велосипеді. Тоді він свиснув настільки, що я була в захваті і попросила його навчити мене теж свистіти.
Наталка Денисенко з батьком (фото надане пресслужбою)
У результаті це був не урок їзди на велосипеді, оскільки того дня я навчилася лише свистіти.
Зараз, згадуючи той момент із дитинства, я розумію, як же у мене харизматичний батько! Було так весело і смішно, хоч з велосипедом і не склалось.
Наталка Денисенко з батьком (скріншот)
Катерина Лозовицька
Один з найяскравіших спогадів про тата – як він возив мене на танцювальні заняття. Щодня після школи: спочатку додому порціювати, потім – знову в дорогу.
Він чекав довгі години, поки тривали заняття, завжди під рукою без жодних скарг. Жартували, що відповідає за моє транспортування.
Також я пам’ятаю танцювальні турніри – з бутербродами з ікри, які стали нашою маленькою традицією. Танці тоді були не просто моїм хобі, а нашим спільним заняттям. І це залишилося в серці назавжди.
Катерина Лозовицька з батьком (фото надане пресслужбою)
Євген Синельников
Мій батько був льотчиком-штурманом. Людину неба, з абсолютно іншим світом в голові.
Через роботу тата, частину мого дитинства ми провели за полярним колом, на острові під назвою: “Острів Кігострів”.
Щоб дістатися туди, потрібно було йти 3,5 км по льоду. Пам’ятаю, якось ми йшли – і я раптово провалилася під лід.
Просто бачила перед очима: вода, глибина, темрява… І тут – батькова рука витягує мене з крижаної води.
Потім розтирали горілкою, давали щось гаряче – і я знову жива. Це мій яскравий спогад: як тато врятував моє життя.
Він брав мене з собою в польоти. Я літала разом із ним на гелікоптерах, пасажирських і вантажних літаках, навіть на військових літаках.
Євген Синельников з батьком (фото надане пресслужбою)
Усе моє дитинство було між небом і землею. А ще пам’ятаю таке: екіпажу дарували блоки “Фанти”, ящики соку, жуйки. У 90-х це було справжнє золото.
Я тоді вперше пізнав “інший” світ – світ кольорової водички, жуйок, шоколаду. І це все – завдяки татові.
Він вийшов на пенсію в 33. Але залишився для мене людиною польоту, яка була завжди десь у небі, але в потрібний момент – простягала руку. І витягувала з льодової безодні.
VLADA K
Я і досі дитина, особливо в присутності тата. У мене так багато теплих спогадів із ним, що важко вибрати один. Ми завжди багато сміялися, гуляли, придумували свої ігри.
Але найбільше я пам’ятаю його підтримку – тато завжди поруч, коли мені страшно, сумно або навпаки – дуже радісно.
Він перший, кому хочеться все розповісти. І навіть коли я виступаю чи записую пісні, я знаю, що він десь поруч і вболіває за мене всім серцем.
Це таке особливе відчуття – знати, що тебе люблять просто за те, що ти є. Я його дуже люблю.
VLADA K з батьком (фото надане пресслужбою)
Ірина Пістрюга
У моєму житті є така особливість: я кажу всім, що у мене два тати. Один, який дав життя, й інший, який дав виховання. Мій рідний тато і мій вітчим – тато.
Кожен з них залишив у мені щось особливе. Асоціація і спогад з татом – коли він подарував мені величезного зайця, таку велику іграшку, яку я обіймала всією собою.
Ірина Пістрюга з батьком (фото надане преслужбою)
А ще він вмів робити дуже дивні звуки ротом. Я сміялася і повторювала за ним, і ми обоє реготали так, ніби світ був створений тільки для цієї миті.
А з папою, з вітчимом, був один чарівний момент: він підняв мене на найвищу поличку.
Я сиділа там, високо-високо, дивилася зверху на всіх, як принцеса на своєму королівстві.
У той момент я відчула, що бути вище – це весело, безпечно й мені все можна. Ці спогади – як теплі пазлики мого серця.
І я беру їх із собою в доросле життя: вміти радіти, грати та зберігати ці щасливі моменти.
Олексій Комаровський
Мій тато Едуард – майстер спорту зі спортивної гімнастики, тож з самого пологового будинку він почав мене тренувати (можливо проти моєї волі). Найтепліші спогади про нього пов’язані з турніком.
Саме тому у п’ятому класі я став чемпіоном школи з підтягувань.
Взагалі найтепліші спогади з батьком пов’язані з подорожами, кіно і спортом: теніс, гірські лижі, плавання, бокс, водіння автомобіля!
Він навчив мене не боятись, пробувати, помилятись і знову пробувати, перемагати, досягати всього важкою працею і при цьому кайфувати від процесу.
Олексій Комаровський з батьком (фото надане пресслужбою)
Зараз батькові 64 роки, і щоранку він просить велопрогулянки вздовж моря в Одесі.
Але ще один спогад, пов’язаний з кіно. Мій тато був прогресивним контентмейкером (в нього був класний фотоапарат і кінокамера, яку ви можете бачити на фото)! Він був таким собі блогером 80-х.
Він створював неймовірні фото і кінокадри, сам їх проявляв. І ми всією родиною переглядали фільми про наші сімейні подорожі. Саме батько навчив мене відчувати красу кадру (можливо, тому я й пішов у кіноіндустрію та режисуру).
Аліна Пухальська
Один з найкращих спогадів мого дитинства – це поїздка з татом до Криму. У той час він мав свій власний винний магазин, що називався – “Кримські вина”.
Ми їздили в “командировку”, відвідували винні підвали. Я пам’ятаю, як там було дуже холодно, і тато надівав на мене свою футболку, щоб я не змерзла.
Аліна Пухальська з батьком (фото: instagram.com/alina_pukhalska)
Це був суцільний кайф у Феодосії вдвох із татом, він дозволяв мені їсти піцу, пити кока-колу – все те, що зазвичай було під забороною. Це було справжнє дитяче щастя, ніколи не забуду ту поїздку.
Пап, я тебе дуже люблю і завжди буду грати за тебе, бо ми команда назавжди.
Марія Вронська
Ну якщо говорити про дитинство, то в мене такі спогади. Тато був найкращою подружкою.
Це людина, яка вчила мене кататися на роликах, готувала найсмачніші млинці, а ще з ним можна було порушувати “домашні правила”.
З ним я вперше поїхала до міста моєї мрії – до Парижа. Хоча поїздка була не без пригод. У нас була пересадка в аеропорту, і ми пішли пити пиво (він пиво, а я колу).
Марія Вронська з батьком (фото надане пресслужбою)
Мені тоді було років 10. І ми сидимо, розуміючи, що наш літак давно полетів. А нас навіть не гукали. Таке було вперше. Поки що, це був мій єдиний випадок в житті, коли я ночувала в аеропорту.
Олександр Карпусь
Тато любив загадувати мені загадки. Від простих – вгадай, які були ціни в Радянському Союзі.
Наприклад, коробка сірників коштувала одну копійку, склянка содової – одну, а з сиропом – три, зателефонувати з автомата коштувало дві копійки, проїзд у трамваї – три, в тролейбусі – чотири, в метро – п’ять.
Найдешевше морозиво – 7 копійок, хороше – 15, а найдорожче – 28, воно називалося “Каштан у шоколаді”.
Чорний хліб – 16, батон – 22. Булочка – 3 копійки, бублик – 5, тістечко – близько 15. Вгадуючи ціни, я формував уявлення про вартість різних речей.
Олександр Карпусь (фото надане пресслужбою)
Були і складніші загадки – їх також дав мені тато. Мої улюблені приклади – задача Ейнштейна, яку я зміг розв’язати в думках, петля Мебіуса — досі залишається для мене загадкою.
І безліч запитань з “Що? Де? Коли?”. Моє улюблене: чим більше ти в неї береш, тим більшою вона стає. Хто вона? Відповідь геніально проста – яма.
Ну і, звичайно, у мене залишилося безліч яскравих вражень від подорожей світом з батьками: ліси Амазонки, Карибські острови, африканські савани, аргентинські льодовики – загалом понад 70 країн.
Ольга Пантелеймонова
У мене, можливо, не зовсім типовий досвід. Мій тато був справжнім винахідником, електронщиком. Його розробки досі використовуються в літаках “Антонова”.
Наприклад, прилади в кабіні, чорні ящики – усе це розроблялося в КБ, де він працював. Виявилося, що в нього було понад 240 винаходів.
Я дізналася про це не одразу, а вже працюючи разом із ним – на приладах для літаків.
А найтепліший спогад – дуже простий. Це були 90-ті. Пам’ятаю, вдома тато намагався полагодити телевізор, якийсь дуже крутий, японський, яких тоді в Україні навіть не було.
Ольга Пантелеймонова з батьком (фото надане пресслужбою)
І це було дуже важливе замовлення для нього. Він два дні не міг знайти поломку. І тут я – маленька – просто помітила крихітний дротик, який неправильно стирчав. Показала йому.
І виявилося – саме в цьому була проблема! Я була така щаслива, що змогла допомогти.
А він – такий гордий за мене. Це здавалось дуже важливим, і тоді мені здавалося – я врятувала цілий світ.
Зараз тата вже немає – його не стало десять років тому. І коли я повертаюся до цих спогадів, розумію: це дійсно дорого. Навіть якщо історія проста, вона для мене – золота.
