Єньов-квіти – з молитвою за Україну та нащадків
В самому серці Буджацьких степів перебуває берегиня традиції Тетяна Дімітрова. Разом із своїми подругами вона щороку запрошує молодиць, які хочуть заглянути у своє майбутнє. Для того щоб дізнатися про свою долю, потрібне лише одне – відро води.
Свято розпочинається на світанку, приблизно о пів на шосту, коли сонце з’являється на горизонті.
– Коли я була дівчиною, 7 липня моя мама будила мене на світанку і посилала у степ за єньов-квітами, – згадує мешканка Євгенівки Софія Паскалова. – Вони бувають білими та жовтими, мають ніжний медовий аромат. Квіти потрібно збирати на сході сонця, коли у них найбільша енергетична сила. З цих квітів мати плела вінок і ставила його біля образів для добробуту, любові, миру і врожаю. Я донині пам’ятаю старовинну болгарську пісню, котру співала в дитинстві, збираючи квіти.
Цього року Софія Паскалова принесла польові квіти до Тетяни Дімітрової, яка воліє, щоб її називали баба Тана.
Приймаючи квіти, з сльозами на очах баба Тана здійснила молитву за Україну, її жителів та захисників, поклавши вінок біля ікон. У самій баби Тани на фронті воюють двоє онуків.
Букетик покаже, де живе суджений
Незабаром до баби Тани завітали дівчата – Дар’я Забунова, Марія Лескова, Дар’я Гєндова, Тетяна Калєва, Аліна Чіботар. Вони прагнули зазирнути у своє майбутнє та дізнатися, де їхні суджені.
Баба Тана встановила відро з водою та накрила його хусткою. Дівчата по черзі опускали у відро свої букетики, слухаючи мудрі поради баби Тани, яка бажала їм щастя та наголошувала на важливості любові й поваги в родині.
Баба Тана – щаслива жінка. Восени цього року вона і її чоловік Іван планують відзначити 55-річницю спільного життя.
– Ми не розділяємо справи на чоловічі та жіночі, все виконуємо разом, навіть дрова пиляємо, – розповідає баба Тана. – Мені дуже приємно, коли вранці чоловік будить мене добрими словами і запрошує на сніданок – каша вже готова.
Баба Тана завжди дякувала чоловікові, який ніколи не заперечував її активному суспільному життю, навпаки, він завжди лишався в господарстві, коли дружина відправлялася на фольклорні фестивалі.
Тетяна Дімітрова має велику кількість старовинних болгарських пісень.
– Я отримала цей дар від Бога, – каже наша героїня. – А ще Бог подарував мені добрих дітей, у нас їх п’ятеро. Вони живуть в Одесі і завжди підставляють одне одному плече, за що моє материнське серце щасливе.
Отож, зібравши всі квіти у відро, баба Тана легкою рукою виливає їх разом із водою на дорогу. Куди букетик дивиться – там і живе суджений. А також у вечір можна покласти букетик під подушку – суджений може і наснитися.
Чому дід Єньо влітку їде за снігом?
Сьомого липня бабусі розповідають онукам легенду про діда Єньо, який в глуху спеку вирушає у подорож за снігом.
Діти ставлять бабусям незліченні запитання: «Де дід Єньо влітку знайде сніг? Як він його завантажить у віз? Як він доправить його до села – чи не розтане?».
Бабусі пояснюють: «Дід Єньо – похила людина, і нікуди не женеться. Поки він запрягає коней та доїжджає до півночі, літо закінчиться. Якраз до зими дід Єньо повернеться з снігом – він необхідний для полів, щоб наступного року були хороші врожаї. А діти візьмуть санки і весело кататимуться з гори».
– На мою думку, дід Єньо – це стара людина з білою бородою та доброю душею, – ділиться баба Тана. – Він дає поради на будь-які питання. Якщо ти не знаєш, як вчинити в тій чи іншій ситуації, якщо виникає проблема, можеш звернутися до нього: він направить тебе правильним шляхом і благословить – і все у твоєму житті буде на краще.
Дві вулиці на чотири села
Село Євгенівка, що у Бородинській громаді, – не зовсім звичайне, це чотири населені пункти в одному.
– У Євгенівському старостинському окрузі знаходяться чотири села – Рівне, Володимирівка, Євгенівка та Долинське, – розповідає педагогиня Марія Папурова, заступниця начальника відділу освіти Буджацької селищної ради. – Це сучасні назви сіл. Наприклад, Рівне колись називалося Арса. Першу офіційну згадку про село ми знайшли в архівних документах: на топографічних картах були позначені хутори Арсові.
– Наші пращури перебралися на береги річки Арса зі Старої Твардиці, – згадує місцева мешканка Софія Паскалова. – Тут був ступінь. Моїй бабусі було всього десять років. Вона розповідала, що трава була такою високою, що загубився її трирічний братик. Три дні його шукали, дивом знайшли, і потім без догляду вже не залишали. Спершу жили у землянках, а згодом почали зводити глиняні хати зі соломою.
– Спочатку на цих землях оселилися кілька родин молдаван, а далі прийшли болгари, – продовжує Марія Папурова. – Вони були з різних регіонів. В Арсі жили сім’ї зі села Твардиця сучасного Молдови, а в Євгенівці – переселенці з болгарського села Гюльмен. Тому традиції й обряди досі відрізняються. Навіть болгарська мова різна: в Євгенівці й Долинському говорять на одному діалекті, а в Рівному та Володимирівці – на іншому. Наприклад, на підвал в Євгенівці кажуть «маза», а в Долинському – «бєч». Але всі ми називаємо себе євгенівцями.
Лише місцеві знають, де пролягають кордони чотирьох сіл. Є дім, що розташований в одному селі, а город в іншому – от через це виникають проблеми з документами!
На чотири села – дві основні вулиці, які йдуть вздовж берегів Арси. Кожна вулиця – довжиною вісім кілометрів. Від них місцями відходять маленькі вулиці.
Історично склалося так, що на кожне село є окреме кладовище, отже їх чотири. Але в євгенівців одна школа, один Будинок культури, одна церква.
Сьогодні в Євгенівському старостаті проживає 860 осіб.
Сукні з алтинами носять і сьогодні
Культурне життя євгенівців насичене. У місцевому Будинку культури діє народний ансамбль «Арса». Ще є клуб у Рівному, активісти якого створили музей.
– Історія створення музею дуже цікава, – розповідає завідувачка клубу Валентина Чулак. – У нас є дуже активна особа Домнікія Балтажі – завдяки їй та іншим мешканцям села збереглася будівля старої школи, тут ми облаштували трапезну. Три роки тому вона сказала: «Знаєш, Валю, я дуже хочу, щоб у старій школі створили музей, щоб наша історія та культура не зникли». Голова Бородінської громади Іван Кюссе та начальниця відділу культури Лілія Сорокіна нас підтримали. Ми провели ремонт, велику допомогу надав мій чоловік Георгій. І так ми втілили спільну мрію.
Зібрали безліч старовинних предметів. Наприклад, вовняний кушак, який передала до музею Тетяна Ковач, понад сто років. Є багато вишивок. Ткану сорочку своєї бабусі подарував Дмитро Бєльчєвічин, я навіть не можу сказати, скільки їй років.
Досліджувати й відновлювати експонати – справжнє задоволення. Кожен предмет має свою історію, яку слід зберегти.
Валентина Чулак – творча особистість. Вона почала плести корзини та кашпо з ротангу.
– Можливо, колись мої роботи також стануть музеєм, – припускає пані Валентина.
Старовинні речі місцеві жителі зберігають не лише в музеї, деякі використовують у повсякденному житті, зокрема це національні жіночі болгарські сукні та прикраси.
– Буси з різного каміння залишила мені свекруха Домнікія Паскалова, щоб я носила на пам’ять про неї, царство їй Небесне, – розповідає Ірина Паскалова.
Софії Паскаловій дісталися від бабусі, окрім бус з алтинами, й старовинні браслети та кулан – металева прикраса для поясу.
Національні болгарські сукні та прикраси мешканці села носять досі – вдягають у церкву та на свята, зокрема на Єньовдень.
Проєкт «Мультикультурна Одещина» підтримується Європейським Союзом за програмою Дім Європи. Його зміст є виключною відповідальністю видання «Одеське життя» і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу.
