Ключові моменти:
- У Болградському районі після адміністративної реформи опинилися одразу три села з назвою Виноградівка, що викликає постійні непорозуміння.
- Історична назва населеного пункту — Курчу. Місцеві мешканці і надалі вживають цю назву в повсякденному спілкуванні.
- Колись у селі утримували понад сім тисяч овець і щорічно виробляли близько 70 тонн вина.
- За свою історію село входило до складу Російської імперії, Молдавського князівства, Румунії, СРСР та України.
Матеріал присвячений маловідомим сторінкам історії півдня Одещини та бессарабських сіл. У центрі уваги — Виноградівка Болградського району, яку місцеві традиційно називають Курчу.
Джерелами для цього матеріалу стали дослідження краєзнавця і депутата районної ради Бориса Кальчева, спогади місцевих жителів, історичні документи та архівні світлини. У статті йдеться про переселення з Балкан, зміну державних кордонів, занепад села після 1990-х років і зусилля зі збереження гагаузької культури в регіоні.
Одна Виноградівка — добре, а три — плутанина
Після адміністративної реформи створили укрупнений Болградський район, у межах якого опинилися три населені пункти з ідентичною назвою — Виноградівка.
Раніше, коли ці села належали до різних районів — Болградського, Арцизького та Тарутинського, — плутанини не виникало. Нині ж працівникам зв’язку, пошти, транспорту та самим мешканцям доводиться часом з’ясовувати, про яку саме Виноградівку йдеться. Нещодавній інцидент, про який писали ЗМІ, нагадав про цю проблему — півдня з’ясовували, в якій саме Виноградівці сталася надзвичайна подія.
На сесії районної ради в січні 2021 року депутати підтримали ініціативу звернутися до Арцизької, Болградської та Бессарабської об’єднаних територіальних громад з проханням розглянути повернення історичних назв для трьох сіл: Бургуджи, Курчу та Чумлекіой. Відновлення первісних найменувань допомогло би зробити топоніми унікальними.
До речі, в Україні нараховується близько півтора десятка Виноградівок.
А чи був у діда скарб?
Більшість жителів Бессарабського краю — нащадки переселенців із Балкан.
Понад 200 років тому предки автора по материнській лінії приїхали до поселення Курчу з болгарського села Гяур Сюютчюк.
Родоначальник нашої родини прибув у Буджак з дружиною, 12-річним сином Нікушем та власним батьком. За розповідями, дід, якому на момент переселення було близько 55 років, сумував за батьківщиною і мріяв повернутися до Болгарії. Син, невістка та онук осіли на новому місці і не бажали повертатися. Дід розповідав, що залишив у Гяур Сюютчюку скарб — ймовірно, щоб переконати родину погодитися на від’їзд. Однак рідні сприйняли це як хитрощі старшого покоління.
Нікуш виріс, одружився та став батьком шести синів. Їх часто називали «Нікуш ооллари» — сини Нікуша, і це прозвисько перетворилося на прізвище. Згодом нащадків почали фіксувати під прізвищами Чобан чи Чебан, бо сім’я займалася великою вівчарською господаркою.
Сім тисяч овець і море вина
Предки працювали тяжко: сіяли жито, пшеницю, кукурудзу, льон, вирощували овочі. У кожному господарстві були коні, корови, вівці й птиця.
Життя в колонії було організоване масштабно. За кілька десятиліть після заснування в Курчу з’явилися 35 кам’яних будинків та понад сотня чамурних хат-мазанок. У селі працювало більше десятка вітряків. На луках паслося понад сім тисяч овець та понад тисяча коней, волів і корів. Було розбито виноградники — щороку виробляли близько 70 тонн вина. Сади налічували понад 11 тисяч плодових дерев.
У багатьох селах регіону функціонували майстерні з виробництва цегли, черепиці, гончарних виробів. У Курчу працювали чотири теслі, чотири кравці та два шевці.
Говоріть рідною мовою, щоб не забути її
Період розквіту села тривав з 1960 року: за наступні три десятиліття збудували будинок культури, школу на 1 147 учнів, літній кінотеатр, лікарню, будинок побуту, магазини, житло для вчителів, а також заасфальтували дороги майже по всіх вулицях. Розвивалися тваринницькі ферми, працював консервний завод та приміщення для рослинницьких бригад.
До початку 1990-х життя в селі було насиченим, але з початком реформ ситуація почала змінюватися.
На жаль, останніми роками села спорожніли: молодь виїжджає, традиції поступово забуваються. Водночас у листопаді 2014 року у Виноградівці створили обласний центр гагаузької культури з музеєм історії та побуту і бібліотекою гагаузької літератури. Та все рідше можна почути, щоб діти вільно спілкувалися гагаузькою чи болгарською мовою. Адже володіння рідною мовою важливе для збереження ідентичності.
Чому «курчу» — це не про полювання на вовків?
Тюркське слово «курчі», «курчу» означає «з’єднання трьох балок» або «місце, де сходяться луки» — саме так пояснюють походження назви.
Нещодавно з’явилася версія писати назву через «т» — Куртчу, аргументуючи це тим, що в турецькій мові «курт» означає вовк, тож, на їхню думку, село могло б означати «мисливець на вовків». Проте в гагаузькій мові «курт» — черв’як, а вовк називається «джанавар» або «йабани».
Вивчаючи документи, я не знайшов жодного джерела, карти чи наукової праці, де б село було зафіксовано як «Куртчу». Навіть у ті періоди, коли місцевість опинялася у складі молдавського васального князівства або під впливом інших держав, у документах зберігалася назва «Курчу» або «Курчі», що сягає часів татарського поселення. Гагаузи, які мешкали тут, називали його саме так.
Відомі уродженці села Курчу
- Микола Терзі (Ванканин Нікулаї), 1884 року народження — капітан запасу, президент Сільськогосподарської палати повіту, епітроп (керівник церковних майнових справ), член правління банку колоністів Болграда. Кавалер ордена «Корона Румунії» у званні лицаря.
- Степан Булгар — доктор історичних наук, краєзнавець і дослідник, автор понад 40 книг, серед яких літопис рідного села, та близько 300 наукових статей.
- Ілля Каракаш — доктор юридичних наук, надавався до керівних посад у вищих навчальних закладах: ректор Міжнародного гуманітарного університету, проректор та завідувач кафедри Одеської національної юридичної академії.
- Костянтин Таушанжи — доктор економічних наук, депутат парламенту Молдови першого скликання, кількаразовий примар (мер) столиці Гагаузії, нині професор Комратського державного університету.
Історія в датах
- Виноградівка — Курчу заснована у 1811 році переселенцями-гагаузами з сіл Сюютчюк та Акдере північно-східної Болгарії (нині Болгарево та Бяла).
- За історію село входило до Прутського, Кагуло-Прутського (з центром у селі Хаджі-Абдул), Ренійського та Болградського пласів (у румунський період) та Болградського району.
- З 1814 по 1817 рік до Курчу і інших поселень Бессарабії переселилися ще 630 сімей «старожилів болгар» — вихідців з-за Дунаю.
- 25 квітня (за старим стилем) 1821 року в Курчу освятили кам’яну церкву на честь святого Георгія Побідоносця.
- У 1829 році до колонії прибули переселенці-болгари з Румелії (Південно-Східна Болгарія).
- У російсько-турецькій війні 1877–1878 років за незалежність Болгарії боролися курчійці Колі Ангелов, Ілія Дімов, Спиридон Дімов, Ілія Колчев.
- До Першої світової війни було призвано 107 мешканців Курчу.
- До кінця 1950-х вулиця Першотравнева чітко ділила село на гагаузьку та болгарську частини; понад третина мешканців були етнічними болгарами.
- Голод 1946–1947 років забрав життя 247 жителів Виноградівки.
- У 1948 році органи безпеки разом із місцевою владою склали списки з 286 сімей «куркулів, торговців, колишніх підприємців», серед яких опинилися 16 родин з Виноградівки — їх депортували до Сибіру.
- З 1946 року у Виноградівці почалося укрупнення сільськогосподарських підприємств і створення колгоспів.
- У 1950–1954 роках у селі експериментували з вирощуванням бавовни, але кліматичні умови Південної Бессарабії не дозволили цій культурі дозріти вчасно, і від неї відмовилися.
- У 1980 році в селі мешкало 4 498 осіб; станом на травень 2025 року зареєстровано 3 811 осіб, фактична чисельність населення значно менша.
Вісім прапорів над одним селом
Виноградівка пережила численні політичні зміни:
- 1811–1856 — у складі Російської імперії;
- 1856–1878 — у межах Молдавського князівства, пізніше — Королівства Румунія;
- 1878–1918 — знову під владою Росії;
- 1918–1940 — Бессарабія відійшла Румунії;
- 1940–1941 — у складі СРСР;
- 1941–1944 — знову частина Румунії;
- 1944–1991 — у складі СРСР;
- З 1991 року — у складі незалежної України.
Читайте також:
- Порожні хати, корова і городи: чим сьогодні живе українське село на півночі Одещини
- Озеро з лебедями, порожні хати і три учні у школі: чим живе село на Одещині
- Молдавські вишиванки на Одещині: майстриня створює сорочки, яких «немає у світі»
Автор — Борис КАЛЬЧЕВ, краєзнавець, депутат Болградської районної ради
Створено за матеріалами: odessa-life.od.ua
