Цю тендітну дівчину з розкосими очима в Бухаресті і навіть за його межами знають практично всі українці та багато румунів – від Парламенту та Посольства до сімей, що опинилися тут лише вчора. Без її участі не обходиться тут ні протест під дипмісією окупантів, ні ярмарок зі збирання коштів на ЗСУ, ні вирушення гумконвоїв, ні розвивашки для дітей-переселенців.
Перемога, ненависть, прощення
Вона відкидає почуття провини рішуче: вивезла хлопчиків, бо серед своїх соціальних ролей – громадянин, патріот, мати – відповідальність за дітей вважає головним у житті. Але морального полегшення ця позиція не дає. Завжди здається, що ти робиш мало.
Інесса Шегай
Тут над головою нічого не літає. Але коли вдома відбувається черговий моторошний обстріл, коли дізнаєшся, що хтось поранений, загинув, зник, – все, що ти робиш, здається якимось дрібним, недостатнім.
Цим станом діляться усі волонтери-переселенці. Я пам’ятаю, що ті самі почуття «нахлобучивали» і вдома. Але в евакуації вони в рази сильніші.
«В якісь моменти починаєш божеволіти, спати не можеш, нескінченно гортаєш канали, вбиваєшся просто. Я, попри все, що відбувається, вчу себе не ненавидіти. Але кожного разу, коли вмирають діти, мирні люди, я розумію, що я ненавиджу, що бажаю всім, хто це припустив, найжахливішого. До нас багато маленьких діток ходить. Кожен другий із якимось діагнозом, якимось розладом. Діти у 16 років з інсультами та інфарктами – це все наслідки війни. Я їх усіх бачу у мирних умовах – травмовані діти, травмовані люди. Якщо нас не вбили, ми вижили, ми все одно поранені. Я не пробачу поламані життя та ці травми. У такі моменти важливо, що ми тут не одні, ми маємо якихось психологів, які нас за вуха з цього нескінченно витягують», – зізнається Інесса.
Те, що вона зуміла зробити в чужій країні, під силу не кожному. Навіть не тому, що складно емоційно і технічно, а просто мало хто замахнувся б на такий віраж. Але пані Шегай у принципових питаннях незламна та категорична. Як і у визначенні Перемоги:
«Це коли ми повернемо всі свої території до останньої. Усередині я навіть змирилася з тим, що, можливо, щоб повернути Донбас, де вже половини міст просто немає, доведеться втратити ще щось. Війна – це завжди руйнація. Але якщо ми не повернемо собі території, всі ці жертви – наші військові, всі цивільні – за що? Якщо просто піти на переговори, пробачити й забути, це ж нескінченно триватиме!».
Двічі бігла
Інеса – етнічна кореянка – родом із Донбасу. Ні її батьки, ні їхні батьки на історичній батьківщині ніколи не мешкали й давно почуваються більше українцями, ніж корейцями.
До 22 років дівчина працювала у ресторанному бізнесі адміністратором, касиром, офіціантом. А потім на її землю прийшли “асвабадитєлі”, і родина втікла до Одеси. Каже, переселенцю без прописки знайти роботу було дуже складно, донецьких не брали нікуди, а їм із мамою та маленьким синочком дуже потрібні були гроші. Довелося змінювати профіль: два роки торгувати на Привозі та на Новому ринку, де можна було того ж дня отримати розрахунок.
Потім Інесса поїхала до Південної Кореї, де теж перепробувала всілякі сфери та підприємства. Каже, там багато подобалося, але чужий менталітет не сприяв інтеграції. На землі предків вона прожила півроку, зустріла свого другого чоловіка і народжувати повернулася додому.
У декреті, щоби була якась зайнятість і дохід, продавала корейську косметику. А потім знову прийшли “асвабадітєлі”. Тільки житло тепер було орендоване, чоловік працював у себе на батьківщині, в Америці, дітей було вже двоє, а колишній досвід підказував, що це не закінчиться через тиждень. Поспішно зібралися та виїхали. Було страшно.
«Наслідки окупації я вже бачила 2014-го. Хоча тоді не було військових дій, і це незрівнянно з тим, що відбувається зараз в Україні. Але я бачила, якими стають люди, коли економіка руйнується, і набирає обертів кримінал. Навколо плутанина, у людей немає жодних прав, і ти не знаєш, чого чекати від людини навпроти. А другий момент – я не можу навіть чути сирену. У мене починаються панічні атаки, я гублю розум, не розумію, як захистити дітей. Ми кілька днів просиділи з хлопчиками в коридорі, й я зрозуміла, що не готова змиритися з таким дитинством для мого малюка, щоб він це відчував і переживав».
Іронія долі
Вибір місця переїзду виявився випадковим. Насправді вся сім’я, включаючи сестру, хотіла до Азії, до родичів. Але у Києві Посольство Південної Кореї закрилося, і потрібно було виїхати до найближчої країни Європи, де воно є – Польщі чи Румунії.
На той час усі знали, що на польському кордоні шалені черги, то ж жінки вирішили спочатку виїхати по релігійній лінії до Молдови, де допомагали всім, хто звертався.
Пастори південнокорейської церкви з Одеси зустрічали там українців та розміщували у великому будинку:
«Моя подруга 1 березня виїхала без проблем. А наступного дня під Паланкою ми стали в чергу на 11 км і вирішили йти пішки – мама, моя сестра, я та двоє моїх хлопчиків. Я, напевно, ніколи не забуду цей перехід, тому що нас багато, нам легше було морально, але поряд були самотні жінки з немовлятами, без колясок, з валізами, діти падають, плачуть, люди похилого віку йдуть пішки – дуже пригнічене все. Але найбільше вразив мій 12-річний Максим. Він ішов, дивився на всіх цих людей і плакав. І мені було дуже його шкода, бо вдруге у житті він був змушений їхати з дому».
Вони провели в будинку при церкві менше ніж тиждень, а потім взяли квитки на автобус до Бухаресту. Залишатися в Румунії жити ніхто не планував, житло найняли на тиждень:
«Навколо паніка, щойно відкрився Ромекспо (місце гуманітарної допомоги та реєстрації українців, – авт.), де не було ще жодної системи – величезний зал, де валялася купа всього. Я запропонувала свою допомогу і потім просто не змогла вже виїхати, бо тут для волонтерів було надто багато роботи. Мама з сестрою поїхали, а я залишилася та пообіцяла, що підтягнуся через 2-3 місяці. Тому що, коли віза відкривається, ти маєш виїхати протягом 90 днів. Але я так і не поїхала нікуди».
Волонтерська круговерть
Окрім Ромекспо Інесса підписалася у Фейсбуці на групи допомоги українцям, де питала, яка потрібна допомога. Через місяць з подібних до неї українців-волонтерів організувалося ком’юніті, яке пізніше влаштувалося в місцевому Арт-хабі – просторі з галереєю та невеликим кафе, де проводили безплатні заняття для українських дітей.
Молодшому – Ліаму – тоді було 3,5 роки, він дуже тяжко адаптувався, не відходив від мами ні на крок. Приїхали до Арт-хабу, а він не хоче заходити. Так і стояли удвох під дощем, плакали, як у якомусь німому фільмі. А потім логопед-дефектолог, що займалася з дітьми-переселенцями, захопила малюка, і дитина стала туди їздити із задоволенням.
Мама запропонувала себе як перекладач і ведуча спік-клабу, тому що більшість наших жінок не мали розмовних навичок англійської. Незабаром хаб став малим для всіх українців, хто туди ходив.
Там було все – від розвивашок для малечі до арт-терапії та зумби. Ком’юніті виросло з розмірів приміщення та розпочало пошук нового місця.
«Знайшли мормонську церкву, яка запропонувала свою територію, включаючи футбольне поле. Зраділи, запакували речі, підготувалися до переїзду… а вони останньої миті відмовили. Наш «скарб» підвис в автомобілі, а всі свої заняття ми проводили в парках, поки не познайомилися з волонтерами з бухарестського аеропорту. Наприклад, з Оленою, уродженкою країни 404. Вона з 1996 року жила в США, а після 24.02.22 почала збирати гроші в Америці, прилетіла до Бухаресту та курувала вильоти наших людей у різні країни. Ці російськомовні ком’юніті в Штатах, в Австралії, в Канаді зібрали 20 000 доларів, відправили їх на рахунок місцевої організації, щоб ми через них могли зняти собі приміщення. Ось так виник центр «Мальва». Ми розраховували на якусь кімнату, а набули цілого будинку в 140 квадратів. І спочатку стільці-столи нам приносили звичайні румуни. Запитували, що треба, закуповували та привозили. Потім уже під’єдналися організації», – розповідає керівник хабу.
Але «Мальва» не була юридичною особою, тому йшлося лише про закупівлю, заняття близько року велися безплатно та без зарплат. Слава Богу, тоді було дуже багато допомоги для українців – ваучери на їжу, виплати за програмою від ООН та Червоного Хреста. Можна було і жити, і досить добре годувати дітей.
У листопаді 22-го Інесу та ще п’ятьох переселенок оформили на договори в ЮНІСЕФ. І до літа вони знову змогли безболісно вести свою діяльність у повному обсязі. Тоді ж на «Мальву» вийшла велика організація CORE, яка спонсорується американським Червоним Хрестом. Їхня директорка запевнила, що вони готові допомагати центру, підтримувати, платити українцям зарплати, наймати їх на роботу, чимось забезпечувати, але «Мальві» потрібні документи, щоб можна було займатися цією діяльністю, незалежно від того, як змінюватимуться етапи інтеграції.
«Ми боялися цього, бо розуміли, що документи – це відповідальність, це прив’язує тебе до місця. І не була зрозумілою система, як це все працює. Мало того, що нова країна, то ще й некомерційна організація. Ми звикли, що вся проєктна діяльність, пов’язана з благодійністю та допомогою, завжди розрахована на термін від 3 до 6 місяців. Ти так і живеш – знаєш, що на цей період у тебе все є. А що буде потім – незрозуміло. Вже у 23-му році ми побачили, що в якихось місцях скоротилося фінансування, закрилися програми, тому усвідомлювали, що рано чи пізно закінчиться все, і від нас чекатимуть самостійності та незалежності. Не лише від «Мальви», в принципі – від українців. Ми ж не можемо нескінченно жити в режимі очікування допомоги ззовні», – пояснює наступний етап Інесса.
Королівська пропозиція
Засновниця «Мальви» схожа на ртуть: вона щогодини у пошуку ідей та джерел фінансування для свого дітища.Але з новими «хвилями» інтеграційних «штормів» хаб справляється, не відхиляючись від курсу.
Одним з своїх «якорів» Інеса називає місцеву організацію, яка з першого дня вторгнення допомагає українцям саме в Україні. Вони возять гуманітарні вантажі, продукти, медицину – все.
Члени королівської сім’ї створили юрособу 8.02.22 з метою відновлення культурної спадщини Румунії. А почали займатися Україною. І це були єдині люди, які, привозячи в хаб величезну кількість їжі та гігієни, не просили для своїх звітів паспорта та фотографії бенефіціарів, як це заведено у всіх інших.
«І я зрозуміла – ось мої люди, які розуміють усе. У січні вони запропонували нам і фінансову допомогу, завдяки чому ми збільшили команду до 15 осіб. Це було так круто, що можна забезпечити робочими місцями спеціалістів! У нас тієї зими на місяць було понад 2000 відвідувачів. І саме королівські нащадки, мама і син – насправді дуже прості люди, найкращі з усіх, з ким я зіткнулася – запропонували мені повний супровід із відкриттям асоціації, тому що вони теж розуміли, що рано чи пізно нам доведеться все робити самостійно», – каже українка.
«Мальва» цю допомогу прийняла, і з січня 23-го хаб почали оформляти офіційно. Монарші особи мають юриста, бухгалтерію, вони в курсі нюансів законодавства, тому вже у квітні наші переселенки отримали від держорганів позитивну відповідь. Але вся процедура тривала до вересня минулого року, а королівські юристи супроводжують «Мальву» досі.
Спосіб життя та мрії
Інесса Шегай не вважає «Мальву» роботою. Тут для неї другий будинок. Але з розумінням, що він існує лише доти, доки це необхідно. Сьогодні нових переселенців майже нема. Взимку 23-го року постійно приїжджали люди з Херсона, з окупованих територій, тікали від блекаутів, потім із затоплених будинків.
Співробітники центру намагалися з усіма особисто поспілкуватися, давали якісь бодай базові набори гігієни, продуктів, чогось необхідного. Зараз легше, бо так чи інакше за два роки всі сім’ї, всіх дітей, усі складні ситуації співробітникам центру відомі, по Бухаресту існує загальна база тих, хто потребує захисту.
Засновниця хабу вважає, що суперскладних кейсів у Румунії не так багато. Ті, кому не вистачало коштів, якихось сервісів, знань, послуг, повернулися додому або ризикнули переїхати ще далі. Сама ж вона зізнається, що з лютого 22-го постійно думає: якщо щось запланувати, можливо, щось страшне станеться знову. Тому й повернення в Україну бачить, як у серпанку.
«У мене там живе сестра, але вона одружена, у них своя родина. Я дуже люблю Одесу, одеситів, які мене дуже добре прийняли, а розумію одне: мої діти, мама тут зі мною. Ми вже 10 років не знаємо, що з нашим будинком під Єнакієвим. І там все настільки змінилося, що я не спілкуюся там ні з ким, це зовсім інші люди, у них зовсім інший погляд. Я якось упокорилася, що завтра я туди не поїду, а скільки це триватиме – нікому не відомо. Перші чотири роки було нескінченне «ну ось влітку, восени, на Новий рік, на Великдень». А зараз я намагаюся себе цим не розгойдувати. Я поїду туди 100%. Чи повернуся жити – не знаю. Бо діти ростуть. Це найбільше, що протвережує: я розумію, що їхнє життя йде, треба вчитися і знаходити професію там, де випало жити. Навіть якщо ми вже завтра переможемо, мені все одно доведеться тут все закривати, у дітей навчання, це все якийсь процес, і незрозуміло, наскільки швидким та простим він буде», – констатує переселенка.
Але у всьому цьому кошмарі є і дуже важливе усвідомлення, додає вона. На чужині з’ясувалося, що українці стали людянішими, опоровими, теплішими.
У торгівлі чи ресторанній сфері відвідувачі дратували навіть своєю присутністю. Тоді вона не уявляла, що можна безкорисливо їх любити, годинами співпереживати просто за те, що вони вижили. І не думала, що колись зі щирим терпінням працюватиме з такою величезною кількістю людей:
«Я дуже сподіваюся, що це не індивідуальний досвід. Але це, правда, незрозуміле диво, коли люди, які півроку вдома нескінченно страждали та плакали, встають і починають щось самі робити, вести за собою інших. Тільки це, напевно, якось рятує в цій кошмарній ситуації. І мені хотілося б попросити всіх нас більше розуміти одне одного, чи що. То там, то тут бачиш одночасно і вигоряння, і якусь дивну конкуренцію у всьому. Ось цього всього не повинно бути, ми не для цього стільки пережили, не для цього таке страшне трапилося з нами. Адже ми не знаємо, чи будуть ще війни в нашій долі. Хочеться більше доброти, співпереживання, хоч би почати ростити це в собі. Можливо, тоді щось зміниться й у світі».
Наталі ШЕСТАКОВА
Фото з Фейсбуку Інеси Шегай
Матеріал створений за участю CFI, Agence française de developpement medias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.
