Дюківський сад — один із найстаріших парків Одеси. Його історія налічує понад двісті років і пов’язана з герцогом Рішельє та місцевими легендами.
Ще на початку XIX століття тут створили заміську резиденцію з фонтанами, ротондами й квітниками. Пізніше територію відкрили для городян, і вона стала одним із перших громадських садів Одеси. Сьогодні це зелена зона між Молдаванкою та Слобідкою. Історичні споруди сусідять із занедбаними об’єктами. Стан водойм викликає занепокоєння в відвідувачів і міських служб.
Розповідаємо, як з’явився Дюківський сад, що від нього збереглося і з якими проблемами парк стикається зараз.
Задум герцога Рішельє
Парк простягається вздовж вулиці Балківської, на схилі Водяної балки зі сторони Слобідки. Рельєф тут нетиповий для Одеси: територія має три рівні. Перший рівень — біля вулиці. Другий — на схилі. Третій — верхнє, відносно рівне плато.
До облаштування парку балка славилася джерелами прісної води. Джерела виходили на поверхню зі схилів, утворювали струмки й наповнювали колодязі. Місцеві мешканці й водовози користувалися цією водою. За переказами, 13 вересня 1789 року козаки загону Йосипа де Рібаса втамовували спрагу водою з одного з джерел перед штурмом Хаджибея.
Історія майбутнього саду почалася ще до його офіційного створення. У 1795–1796 роках частину земель віддали військовому інженеру Францу де Воллану. Він відмовився від ділянки, і її отримав герцог Арман Емманюель де Рішельє. Герцог побачив у природному ландшафті місце для заміської резиденції.
Основні роботи завершили до 1810 року. Резиденція мала кам’яну огорожу з воротами й колонами. Всередині розташували архітектурні споруди, альтанки, павільйон-ротонду й будівлю в стилі грецького храму. На верхньому плато стояв будинок герцога. Нижче облаштували господарську зону і водойми.
На схилах і плато висаджували акації, берести, ясени, горіхи, тополі, бузок і бузину. У затишних куточках облаштували розплідники фруктових дерев. Там вирощували вишні й абрикоси. Деякі квіти для саду привозили з родового маєтку Рішельє у Франції.
Поряд із герцогською резиденцією селилися впливові люди. Серед них — військовий комендант Томас Кобле, грек Споріді, польський граф Потоцький і граф Розумовський.
Дюківський сад: ілюстративні фото
Дюківський сад: ілюстративні фото
Від приватної резиденції до міського саду
У 1814 році герцог де Рішельє поїхав до Франції, де згодом став прем’єр-міністром. Перед від’їздом він передав сад своєму ад’ютантові Івану Стемпковському. Стемпковський перетворив ділянку на міський простір. У 1826 році він подарував сад громаді Одеси і попросив зберегти резиденцію герцога. Після передачі місту сад і споруди використовували градоначальники Одеси.
Хронологія змін:
- з 1837 року почався тривалий занепад;
- у 1849 році припинили фінансувати утримання будинку Рішельє як меморіалу; надалі його розібрали;
- у 1856 році сад віддали в оренду купцю Пашкову; частину ділянки використали для господарських потреб;
- у 1859 році сад передали Одеському опікунському комітету для притулку безпритульних дітей і дітей ув’язнених;
- у 1875 році частину території передали товариству для будівництва притулку; паралельно продовжували видобуток черепашника.
До кінця XIX століття декоративна система майже повністю зникла. Незважаючи на це, місцеві мешканці залишалися відданими прогулянкам у саду. Для жителів Молдаванки і сусідніх мікрорайонів це був майже єдиний громадський зелений простір.
Легенди про масонів
У 1890 році за ініціативи міського голови Григорія Маразлі в саду облаштували арену для дитячих ігор. Проєкт спрямували на дітей із малозабезпечених родин Молдаванки, Слобідки-Романівки та прилеглих передмість. Арена працювала щороку з 1 травня до 1 жовтня і приймала дітей від семи до п’ятнадцяти років.
На майданчику встановили навіс для дощу, лави та спортивне обладнання. Там були гімнастичні снаряди, паралельні бруси, колоди, бар’єри для стрибків, гойдалки й кеглі. Територію облаштували для дитячого відпочинку й ігор.
Окрему сторінку історії утворили легенди про масонські зібрання і підземні ходи. Ці розповіді пов’язують із садибою графа Розумовського. За переказами, там могли збиратися члени масонської ложі. Історії про підземні тунелі під садом лишаються легендами і не мають підтвердження.
1918 рік завдав парку нового удару. Через брак палива в Одесі вирубували дерева на дрова. Масив зазнав значних втрат. У 1930-х роках почалися роботи з відновлення, але їх перервала Друга світова війна.
Післявоєнна сторінка парку
Після війни територію реконструювали. У 1949 році сад отримав нову назву — парк «Перемога». Там встановили атракціони й організували дитячу бібліотеку. Пізніше вирішили створити постійну обласну сільськогосподарську виставку. Перебудова тривала з 1950 до 1955 року.
Виставковий комплекс відкрили 23 жовтня 1955 року. На експозиції розмістили павільйони, присвячені районам області та продукції місцевих заводів. Відвідувачі оглядали досягнення сільського господарства, переробної промисловості та машинобудування.
З 1956 року тематика виставки розширилася. Замість суто аграрної експозиції вона охопила інші галузі економіки. Серед відомих об’єктів був павільйон китобійної флотилії «Слава». Біля входу встановили арку з щелепи синього кита і гарпунну гармату. Пізніше там розмістили музей флотилії.
На території також облаштували павільйон «Овочівництво». Місцеві часто плутали цю споруду з маєтком Рішельє. Насправді її звели в 1950-х роках як частину виставкового комплексу.
У другій половині 1950-х парк перетворювали на спортивно-розважальний простір. Тут відкрили відкритий басейн із вежею для стрибків і трибунами. Проводили змагання з плавання. На ставку діяла човнова станція. Також працювали зелений театр і планетарій. Частину павільйонів використовували для піонерських таборів.
У 1971 році відкрили ковзанку «Кристал», згодом перейменовану на «Морозко». У 1972 році парку надали статус пам’ятки садово-паркового мистецтва обласного значення. У 1989 році його перевели на господарський розрахунок. У 1995 році повернули історичну назву — Дюківський парк.
Невдалі спроби повернути парку життя
Останні десятиліття місто кілька разів намагалося оновити парк. Пропонували різні проєкти: спортивні майданчики, тир, заклади харчування, пивний фестиваль та льодову арену. Деякі ініціативи реалізували частково, але комплексного оновлення не сталося.
У 2010 році парк передали в оренду ТОВ «Центр «Катюша»» на тривалий термін. За роки оренди територія не отримала системного оновлення. Стан парку неодноразово критикували. У 2020–2021 роках провели окремі роботи: очищали велику водойму від сміття і мулу, вирубували аварійні дерева, приводили до ладу окремі ділянки.
Окремі заходи не вирішили систему проблем. Багато споруд продовжували руйнуватися. Частина об’єктів залишалася не використаною. Замість єдиного плану відновлення парк отримував фрагментарні ініціативи, які не змінювали загального стану.
У 2024 році Одеська міська рада подала до суду позов про розірвання договору оренди землі, укладеного в жовтні 2010 року на 49 років. Місто звинуватило орендаря у невиконанні зобов’язань і нарахуванні заборгованості. Сума з урахуванням інфляції і пені сягнула 8,4 мільйона гривень. У червні 2026 року суд припинив право оренди, а утримання території передали комунальному підприємству «Міськзелентрест».
Майбутнє Дюківського саду
Під час комісійного огляду водойм фахівці зафіксували їхній незадовільний санітарний стан. За даними міської ради, ставки перебувають у приватній власності ТОВ «Грін-Нова». Компанії видали припис привести водойми та прилеглу територію до належного стану. Через невиконання приписів матеріали передали до Державної екологічної інспекції та органів прокуратури.
У червні 2026 року міська влада виділила 522 тисячі гривень з фонду охорони навколишнього природного середовища. Кошти спрямують на утримання й реконструкцію парку-пам’ятки. Однак фахівці наголошують: для відновлення потрібен цілісний план і сталі інвестиції.
Дюківський сад: ілюстративні фото
Дюківський сад: ілюстративні фото
Створено за матеріалами: www.048.ua
