Голос краєзнавця звучав схвильованим більше, ніж зазвичай:
— Тоня, запам’ятай: у мене у вітальні, на журнальному столику, записка — як розпорядитися моїм архівом.
— Михайле, що сталося?
— Запам’ятай — на журнальному столику! — і зв’язок обірвався.
Передсмертна записка
Відчувши недобре — Михайло живе абсолютно один у своїй квартирі — я осідлала велосипед і натиснула на педалі.
Біля під’їзду п’ятиповерхівки стояла «швидка». Вийшов фельдшер, і на моє німе запитання відповів: «Обійшлося. Можете піднятися до нього».
Михайло Костянтинович, якого вперше в житті прихопив високий тиск, відлежувався на дивані.
— Ніколи такого не було, а тут усе попливло, — почав розповідати він. — Я подзвонив у «швидку», залишив відчиненими двері. І тут як обухом по голові: а документи? Я написав записку, з якої шафи папки здати в архів, а з якої — в музей. Розумієш, це ж документи, з якими може працювати ще не одне покоління краєзнавців! Потім подумав: а раптом записка загубиться? Ось і зателефонував тобі.
— Рано ти, Михайле Костянтиновичу, передсмертні записки пишеш — тобі б книжку з історії Придунав’я написати й видати, — відповідала я.
— Мені ніколи! — відповів мій друг, підхоплюючись із дивана. — Ти знаєш, скільки людей ще невідомі! У 1944 році у фашистському таборі «Дулаг-162» було 172 військовополонених, ми про них ще нічого не знаємо. А ще 1941-го у нас був табір № 150.
Зі слюсарів — у краєзнавці
Михайло Салабаш, слюсар Ренійського порту, краєзнавством захопився з молодості. Вищої освіти в нього не було, навіть не пробував вступати до інституту — не міг здолати англійську. Взагалі філологія — це не його, тому свої тексти завжди «пропускав» через журналістів. А заразом і публікував краєзнавчі відкриття, з нетерпінням чекаючи на реакцію — хтось із читачів обов’язково зателефонує або під час зустрічі розповість нові подробиці.
Коли у 80-ті почалася пошукова експедиція «Літопис Великої Вітчизняної», краєзнавець-початківець увійшов до районного штабу, а з 1990 року його призначили секретарем Ренійської районної комісії з увічнення пам’яті захисників Батьківщини.
Меморіал — заново
Пам’ятник воїну-визволителю встановили в міському саду 1951 року, а за чверть століття сюди перенесли останки чотирьох загиблих партизанів загону «За Радянську Молдову» і встановили дошки з іменами 132 полеглих фронтовиків. Перед меморіалом «вічний вогонь» запалили — і, думали, справу зроблено. Але ж ні!
Михайло Костянтинович виявив на плитах меморіалу прізвища семи ветеранів, які повернулися додому живими, у двадцяти виявив помилки. А ще знайшов десятки імен полеглих воїнів, яких залишили в забутті.
У 2000 році на меморіалі демонтували старі плити і встановили нові. На них викарбувано 255 імен.
Таємниця диверсійної групи
Що стосується загону «За Радянську Молдавію», подвиг якого став легендарним, то і цей епізод Михайло теж перевірив. Згідно з документами, загін був десантований з метою організувати й очолити партизанський рух у районах Молдови. Зібравши документи на всіх 11 бійців загону, краєзнавець задався питанням: а чому тільки один із них володів молдавською мовою? Як вони збиралися вести підпільну роботу?
А як діяв під час висадки командир партизанського загону Дмитро Медведєв, який з 1920 року працював в органах НКВС? Він, приземлившись у тилу ворога, зробив два постріли сигнальною ракетою. Не дивно, що загін виявили місцеві жителі, які передали інформацію жандармерії.
На партизанів почалася облава, зав’язався бій. Десантники, які залишилися живими, потрапили в полон.
Чи була у диверсійної групи можливість розчинитися в бессарабських степах? Можливо. Якби їм допомогли місцеві жителі. Але вони не допомогли.
Михайло Салабаш припустив, що загін було направлено з єдиною метою — виявити ставлення місцевого населення до радянської влади.
Чому? Влітку 1940 року, коли в Придунав’я прийшла радянська влада, почалися арешти і переділ землі. 13 червня 1941 року тільки із села Болбока (нині Котловина) до Сибіру було відправлено 23 сім’ї. Арешти, колективізація, депортація — як до цього можна було ставитися?
Історія італійського солдата
Інформацію Михайло черпав і у старожилів, з якими він подовгу розмовляв.
Саме методом опитування старожилів було встановлено місце розташування табору, де після закінчення Другої світової війни утримувалися тисячі військовополонених з Німеччини, Італії, Угорщини та інших країн.
Під час будівництва залізничної станції та інших об’єктів їхні могили було знищено.
— У цьому таборі двічі був спалах черевного тифу, померло 1714 полонених з 11 держав, — розповідає Михайло. — Було ще й кладовище цього табору, де поховали 223 людини.
Зібравши інформацію, краєзнавець підготував запит, який відправили до Державного архіву, — так було отримано списки іноземних військовополонених, які померли після війни в трудовому таборі поблизу Рені.
В українське містечко на Дунаї впродовж кількох років приїжджав професор з Італії Феліче Тальєнте, який дізнався, що в Рені похований його дядько.
— У цьому таборі утримували 684 італійці, з них пощастило повернутися на батьківщину тільки одному, від нього ми і дізналися про останні дні мого дядька, — розповідав Феліче. — Той, хто вижив, згадував, що жителі Рені допомагали полоненим, він розповідав про них із теплими почуттями.
У результаті краєзнавчої роботи на околиці міста встановили пам’ятний знак іноземним військовополоненим табору №38, який перебував у Рені з 1945 до 1948 року.
Загадка мармурової плити
Якось на березі Дунаю під час земляних робіт було виявлено білу мармурову плиту з написом давньогрецькою, датовану 1822 роком. Краєзнавець давно встановив старі межі міста і ті квартали, де жили греки, але чим була мармурова плита — надгробком чи частиною пам’ятника?
Незабаром до вирішення загадки долучили професора Одеського університету імені Мечникова Олександра Пригаріна, який разом із краєзнавцем побував на місці знахідки. Вчений припустив, що артефакт може бути пов’язаний з етеристами.
На початку ХIX століття греки, зокрема грецька діаспора в Одесі, сформували таємне товариство «Філікі етерія», яке поставило за мету звільнити Грецію від османського ярма. У першому бою етеристи зазнали поразки, і частина з них втекла за Прут. Можливо, припустив професор, грецькі повстанці, які боролися за незалежність Греції, були і в Рені.
Пізніше співробітникам музею вдалося прочитати напис. Він починається зі слів: «Сину мій, де б ти не був у житті цьому або в іншому світі (державі)…»
Взагалі у своїй краєзнавчій роботі Михайло Салабаш завжди співпрацював із провідними істориками — Анатолієм Бачинським, Олександром Лебеденком та іншими, писав статті та брав участь у наукових конференціях.
Хто може, нехай зробить більше
За роки журналістської діяльності я не раз заходила в гості до Михайла Костянтиновича — за історичною хронікою, даними, уточненням інформації. Вислухавши запитання, він лукаво посміхався і прямував до однієї з шаф. У його папках, здавалося, було все. Потрібні відомості про ветерана Дунайської військової флотилії — ось папка з документами, ось папка з листуванням. Потрібні відомості про єврейське гетто? Ось кожна єврейська сім’я, поіменно. Відомості про розвиток ремесел, системи освіти, про те, як створювався і розвивався порт.
Але за всього розмаїття у Михайла Салабаша основною темою залишалася Друга світова війна. Саме він зібрав дані по Ренійському району для трьох меморіальних видань — «Книга Пам’яті України», в якій увічнені імена полеглих солдатів, «Книга Скорботи» — про загиблих мирних жителів, і «Книга Пам’яті: Переможці» — про тих, хто повернувся живим.
Сьогодні Михайло Костянтинович на заслуженому відпочинку. Він передав до архіву громади зібрані за десятиліття документи. У надії на те, що їх активно використовуватимуть у роботі наступні покоління краєзнавців.
