Журналістка Юлія Валієва поспілкувалася з керівницями танцювальних колективів і їхніми учасницями. Вона розповідає, як у Буджаку передають культурну спадщину і чому народні танці залишаються важливими під час війни.
Ключові моменти:
- У Бессарабському молоді хореографині навчають дітей танців різних народів.
- Юні танцюристи відтворюють традиції, які зберігали їхні бабусі й дідусі.
- У Петрівську дорослі колективи виступають у старовинному вбранні своїх пращурів.
- Під час війни народний танець допомагає громаді берегти культурну пам’ять і єдність.
Бессарабське: від «Подоляночки» до «Риченіци»
На півдні Одещини, у буджацьких краях, діє багато сильних хореографічних колективів. Вони виконують танці тих національностей, що тут живуть століттями.
Бессарабський Будинок культури має трьох молодих хореографинь. Це Тамара Крайняк, Марія Баурда та Олена Крєц. Усі вони виросли тут і з малечку займалися у народному колективі «Талісман», під керівництвом Алли Цвяткової.
Після школи дівчата вступили до Білгород‑Дністровського педучилища. Там вони навчалися на відділенні хореографії та фізичної культури. Майже два роки тому всі троє повернулися й почали працювати в рідному Будинку культури.
Тамара Крайняк керує народним танцювальним колективом «Талісман». Вона має три групи. Разом у колективі займаються 46 дітей.
Наймолодшій учасниці п’ять років. Найстаршій — дев’ятнадцять.
— Тамаро, як це — очолити такий відомий колектив у вісімнадцять?
— Спочатку я дуже хвилювалася. Керувати народним колективом, який майже двадцять років має почесне звання, — велика відповідальність. Колишня керівниця Алла Цвяткова допомогла мені поставити перший танець. Це була «Подоляночка». Мені було страшно щодо старшої групи. Адже я нещодавно сама в ній танцювала. Проте діти сприйняли мене серйозно. Все вийшло добре.
— Як у вас народжується танець?
— Коли слухаю музику, уявляю рухи та ритм. Потім кілька тижнів конспектую. Поставити танець зазвичай займає чотири-п’ять місяців.
— Які танці виконуєте?
— У репертуарі три українські, два болгарські й один молдавський танець. За два роки я поставила «Подоляночку», «Дівочу польку» й молдавський «Пеперуда». Його ще не показували на сцені. Також виконували «Джиновське хоро» і «Риченіцу», які ставила Алла Цвяткова. Для наших танцюристів це — культурний код їхніх бабусь і дідусів. У нашому районі живуть болгари й молдавани, тому ці танці мають особливе значення.
Марія Баурда працює хореографинею у народному колективі «Надія». Вона веде молодшу групу з 20 дітьми. Найменшій вихованці три роки. Найстаршій — вісім.
— Мабуть, це важко з такими малюками?
— Ні, вони слухняні і старанні. Перед репетицією вони роблять розігрів: оберти, скручування, шпагат, мостик і перекати.
— З яких танців почали?
— Першим був український танець. Діти з радістю його танцюють. Вони добре знають, що живуть в Україні. Багато з них уже говорять українською. Окрім народних, ставимо веселі дитячі композиції. На Різдво готуємо «Маленьких ковбоїв».
— Чи буває, що дитина не має хисту до танців?
— Я вважаю, безталанних дітей немає. Наше завдання — відкрити талант. Іноді дитина лінується або їй не подобається танцювати. Частіше це трапляється з хлопчиками. Багато з них згодом обирають спорт.
Олена Крєц очолює колектив «Надія». Гурт понад десять років має звання «народний». В її складі — 62 дитини.
— Багато чого мене навчила Алла Цвяткова, — розповідає Олена. — З нею ми не просто танцювали. Ми проживали історію нашого краю.
Потім в Олени був ще один учитель — Іван Чебан. Він вчив роботі зі станком і правильній розминці. На жаль, лише репетиційний зал обладнаний станком і дзеркалами. Тому займатися там доводиться за графіком.
— Репертуар вашого колективу різноманітний, — додає вона. — Старша група виконує народні танці. Вони виглядають простими на перший погляд. Проте складність полягає в поєднанні фізичної витривалості та передачі національного характеру й емоцій. Середня група виконує сучасні танці й чирлідинг. Молодші — дитячі композиції.
Українські танці викладають навіть у дитсадках. Там діточок знайомлять з простими рухами. Але всі народні танці потребують осмислення. Танцюристи мають не лише гарно рухатися. Вони повинні демонструвати сильну енергетику, навіть коли втомлені.
У селах з компактним проживанням болгар і молдаван традиції зберігають краще, ніж у містах. Ці хореографині люблять свою роботу, вихованців і рідне селище.
Петрівськ: село, в якому танцюють всі!
Село Петрівськ Бессарабської громади давно славиться болгарськими піснями й танцями. Жодне свято тут не обходиться без народних танців.
У селі танцюють по‑різному: від п’яти до вісімдесяти п’яти років. У 2013 році при Петрівському Будинку культури створили колектив «Возражданє». Спочатку він мав три групи: молодшу, середню і дорослу.
Молодша й середня займалися виключно танцями. Доросла група була вокально‑танцювальним колективом. Згодом гурти розділилися. Доросла частина виступає під назвою «Роден край». Обидва колективи вже десять років носять звання «народний».
Керує «Возражданє» хореографиня Ірина Доломанжи. Вона родом із Твардиці, Молдова. Ірина приїздить майже щотижня, щоб провести репетицію. У негоду працює онлайн.
— Мені подобається працювати з петрівською молоддю, — каже Ірина. — Тутешні болгари походять із Твардиці. Тому маємо багато спільного. Любов до болгарського танцю передається роками. Коли треба захищати звання «народного», ми виконуємо болгарські танці. Це наша сильна сторона.
Народним колективом «Роден край» керує Іван Каламанов.
— У нас понад 45 учасниць, — розповідає Іван. — Ми разом з «Возражданє» створюємо фольклорні хореографічні композиції. Кожну народну пісню супроводжуємо танцем. Народна пісня без танцю — як бджола без меду.
До війни «Роден край» і «Возражданє» неодноразово виступали за кордоном. Вони тричі представляли свій репертуар у Болгарії. Також багато гастролей пройшло в Молдові. Танцюристи згадують ті часи з посмішкою. Колись вони їхали на виступи навіть вантажівками.
Раніше в колективі було більше учасниць. Через війну частина людей виїхала. Зараз залишилося одинадцять постійних виконавців. Серед них — вчителі, працівники сільського господарства, працівники дитсадка та пенсіонери.
Усі вони прагнуть зберегти культуру пращурів і передати її дітям і онукам. Під час війни народні пісні й танці стали джерелом духу та єдності. Коли на святі люди збираються і танцюють хоро, це коло об’єднує і додає сили. Учасниці колективу «Роден край» переконані в цьому. І їх важко не підтримати.
Створено за матеріалами: odessa-life.od.ua
