Ступень заперечення
Моя співрозмовниця народилася в Бахмуті. Але після вступу до університету пустила коріння в Харкові, який вважає рідним містом. Крім фахової зайнятості в it-сфері, має професію психолог-психотерапевт і ще вона фотографка, але це факультативно.
Батьки-пенсіонери у квітні 22-го, на щастя, евакуювалися за добу до вибуху на платформі в Краматорську, а їхали саме через ту локацію. Шляху назад в них нема:
– Я не знаю – янголи-охоронці, карма в них гарна, інтуїція, але разом з моєю тіткою вони виїхали до Івано-Франківську дуже-дуже-дуже вчасно. Зараз орендують квартиру на трьох і адаптуються. Вони все життя жили в своєму приватному будинку, батько його своїми руками будував, а виїхали просто з наплічничками, бо немає машини та не було зайвого місця для речей в евакуаційному транспорті. Навіть на рідній землі їм адаптуватися складно, тож за кордон, з мовнім та культуральним бар’єрами вони переїзджати не погодилися.
Ми з ними бачили аерозйомку наших бахмутських будинків – татова та дідусева – там нічого не залишилося. Фотоальбоми, документи, татові вудки для риболовлі… Батько до першої річниці їх виїзду взагалі не облаштовувався на новому місці, не купував собі зимову куртку, всю зиму ходив в весняній – такий ступінь заперечення був. І тільки в квітні 23-го почалося відгорьовування. А коли я була у них в грудні 23-го, він мені похизувався, що купив собі нові вудки. Й це визнання реальності, що тих, домашніх вже не існує. Він півтори роки жив з думкою, що там же все є, не треба купувати, й тільки-тільки зараз в нього починається адаптація.
Мама більш гнучка в цьому сенсі, але теж довго не купувала якесь приладдя на кухню, бо «а як ми додому це все везти будемо». Вони також, як і я, не знають, куди далі, в них є ресурс тільки на те, щоб залишатись там, де вони є, і сплачувати оренду тієї квартири. Не найгірший варіант. З Клужу 10 годин до них машиною, двічі на рік можу завітати на мамин борщ. Схоже, я навчилась жити сьогоденням.
А за якими ознаками ти це відслідкувала в себе?
– Війна навчила мене не планувати майбутнє. Тепер я ніколи не знаю, де житиму завтра. Це була одна з причин, чому я не вчила румунську: нащо починати, якщо я не знаю, де буду через місяць? А зараз почала, бо я розумію, що найближчі рік-два я тут. І це про повернення обрію планування. Бо спочатку строки будування планів взагалі скоротилися в нуль. Потім почались спроби спланувати день, потім тиждень, кілька тижнів.
Був випадок влітку 2023: я замовляю місцеву «вінету» на рік (додатковий податок на траси в Румунії: є на тиждень, на три, на місяць тощо, – авт.), зупиняюся в ступорі і сама собі не вірю. Подруга-румунка не розуміє, чого я заклякла, каже, це ж нормальна пропозиція, оптимально за ціною. А я щойно вперше запланувала щось на рік, і це величезний крок для мене.
Бахмут – місто моєї батьківської сім’ї – не існує, Харків мій сильно постраждав і під обстрілами кожен день. І я не вірю, що вони зупиняться завтра. Тож треба починати жити там, де я є, бо синдром відкладеного життя ще нікому не допоміг.
Точка відліку
Ганна каже, що знала, що цей день колись настане. Тобто кілька місяців вже жила в тривозі, напруженні, слухала подкасти про самооборону, евакуацію, що повинно бути в валізці… Але, як і усі інші, не знала, коли й як світ похитнеться. При цьому, незважаючи на підготовку, всередині спрацювало заперечення:
– Машину я вчасно не заправила і валізку теж не зібрала. Тож, коли гепнуло, ми з подругою розділили обов’язки – вона з дітьми збирала речі, а я поїхала заправляти машину. І, не дивлячись на те, що це було в перші півгодини, на заправці була вже черга в кілька десятків машин, я простояла півтори години. Але, на щастя, змогла заправитись.
Втім, в перший день ми не стали виїжджати, бо на всіх трасах вже утворилися затори. Тобто від прильотів бігали з сусідами до підвалу багатоповерхівки. Але ночувати вирішили не в підвалі, бо там було страшніше ніж в квартирі: якщо завалить – то завалить.
Ночували в коридорі на підлозі між двох стін. А наступного дня зранку стартанули. Ще по дорозі забрали мого брата і його сім’ю з Харкова. Змогли виїхати в передмістя та зупинились у родичів на пару днів, перевести дихання.
Брат з сім’єю залишився, ми поїхали, в мене була стратегія, заснована на страхах, що треба перетнути міст через Дніпро, бо якщо підірвуть мости, ми залишимось в окупації, ізольовані від світу. Для мене було критично важливо перетнути будь-який міст через Дніпро. В критичних ситуаціях я мобілізуюся, це такий захисний механізм, який включається та я починаю дуже раціонально мислити і керувати процесом.
Був план «Б» – на випадок, якщо мости підірвуть?
– Ми проговорювали варіанти, якщо ми не встигнемо виїхати, то нам прийдеться виїжджати через Росію, робити вигляд, що ми лояльні й пробиратися через ворожу територію в Європу або кудись, бо страх бути під окупантом – це був найбільший мій мотиватор.
Злякалась так, що добігла до Румунії. Їхали тиждень, тому що зупинялись перепочити і все ще не вірили, озирались, думали, може воно зупиниться якось, і не буде розгортатися фронт.
Було страшно залишитись без бензину, стати на якійсь дорозі в полях, бо ми їхали різними дорогами, хто знає, де бабахнуть наступного разу. За тиждень стало зрозуміло, що це не закінчиться за кілька днів.
Я дуже вдячна всім людям, які відгукувались та допомагали нам дорогою з перепочинком. З Кропивницького ми автівкою їхали в Румунію одним марш-кидком двадцять дві години.
Виїжджали через Молдову, бо це був найшвидший прикордонний пункт – дві години. Але Молдова для мене була небезпечною територію через близькість Придністров’я, тому проїхали її транзитом, і на території Румунії опинилися серед ночі. Було ще зимно, темно, йшов сніг, навігатор показував якусь дурню, в салоні вже всі спали, я була за кермом в режимі автопілота.
Перші враження пам’ятаєш?
– Ми дивом, навіть не знаю де, знайшли якийсь готель, але помилилась адресом, і власник цього готелю приїхав за нашою геолокацією, зустрів та за собою за ручку провів у свій готель. О 3-й ночі. Вибачився, що нема номерів, бо там вже все було забито українцями, і запропонував залишитись у холі на матрацах на підлозі, й це була найкраща ніч у житті! Це просто якийсь янгол вночі був.
Наступного дня вже вирушили до Клужу, тому що зі мною зв’язалися представники клієнта проєкту, на якому я працюю вже багато років, і виявилось, що в них в Клужі є маленький офіс, де нас пообіцяли зустріти.
Отак 2 березня я і опинилася тут. Я дуже вдячна Раулю, який нас поселив, перший місяць дуже опікав, було відчуття, що ми в колисці, де нам дали час на відновлення, прямо огортаючи своїм піклуванням.
Тобто можна вважати, що евакуація склалася без проблем?
– Моя компанія забезпечила фінансову підтримку адаптації на новому місці, оплачувалося житло перші пару місяців. Менеджменту компанії знадобився час, щоб зрозуміти реалії в той момент і сформулювати правила релокації для співробітників. Тож я опинилася у підвішеному стані й не могла вирішити, чи зупинятись мені тут, чи їхати в іншу країну.
Було багато страхів і невизначеності. Наприклад, мова. Румунська незрозуміла, не схожа ні на українську, ні на англійську, хоча, на щастя, в Клужі багато людей розмовляє англійською – це дуже пом’якшувало адаптацію.
Величезний стрес був від простих речей: як заплатити за парковку, як шукати квартиру, чи ці умови справедливі, або нас обдурюють. Перший тиждень ми не користувалися автобусами, тому що не знали, як в них заплатити, і не могли нагуглити інформацію.
Ходили пішки в супермаркети, таскали сумки. Мені запам’яталася смішна історія. Коли через тиждень перший раз ми наважилися поїхати на автобусі, виявилося, що всередині є термінали, які приймають сплату прямо з телефона.
Я плачу чотири рази – за себе, подругу, дітей, а якась тітонька весь цей час щось нам каже румунською. Я ж її не розумію і наполегливо продовжую сплачувати за проїзд, поки якась дівчина поряд не пояснила англійською, що сьогодні п’ятниця, для всіх проїзд безкоштовно.
А для українцев, по паспорту, в Клужі досі публічний транспорт безкоштовний до кінця бойових дій в Україні. Але ми цього не знали і пережили якийсь колосальний стрес. Також було незрозуміло, як перевзути машину, знайти перукаря, всі оці маленькі штуки викликали самі великі нервові зриви.
Коли мені треба було заплатити за комуналку за тутешньою системою, я плакала, тому що не розуміла, як працює цей сайт. Відчувала, що ментальні здібності впали просто під плінтус, когнітивна система була в мінусах, повна безпорадність, і це дуже-дуже страшне відчуття, що я не можу впоратись з банальними речами.
І скільки це продовжувалось?
– Здається, стало трошки легше десь через півроку. Але потім була друга хвиля: заперечення, що тут все не таке, румуни нічого не вміють, наші кращі – таке знецінення всього навкруги.
Восени 22-го в мене почалися панічні атаки. Вперше – від феєрверку на день міста, про який я знала заздалегідь, проявився ПТСР. Голова все розуміла, а тіло трясло, я плакала від страху, який засів з 24.02.22.
А другий випадок був на Хелловін, коли румунський колега, що не розуміє особливості спілкування з українцями, в офісі хлопнув повітряну кульку біля мого вуха. І я просиділа в куті кабінету з виключеним світлом 1,5 години, а потім ще дуже сильно вибачалась за те, що зруйнувала їм настрій.
Потім було, коли мені по справах треба було зайти в приміщення, де місцеві проводили вечірку. І я знов відчула колосальну дистанцію між ними – розслабленими, які танцюють танго, і собою, стиснутою в грудок. Всю дорогу додому йшла і плакала, розуміючи оцю прірву між ними і собою, між звичайним життям і своєю новою нормою. Я не знала, чи стану знову колись нормальною, бо моя реальність якась дуже скалічена.
Все це я проживала певним чином з психологом на регулярної терапії весь цей період. Всі шари адаптації, один за одним. Я взагалі не розумію, як люди вигрібають без допомоги психологів в такій ситуації. Пройшло півтори роки, коли одного разу я в розмові сказала мамі, що їду по справах в інше місто, а завтра вже знов «буду в Харкові». Тобто Клуж стала вважати чимось на кшталт дому. Це була своєрідна точка прийняття.
Договір з собою
Як тільки Ганна знайшла доступ до інтернету, повернулася до роботи на своєму ІТ-проєкті. З «факультативними» напрямками все складалося не так швидко. Каже, довго досліджувала «ринок фотографії», що цікаво місцевим, які фотосесії взагалі є, замовляють творче чи комерційне. Виявилось, що тут фотосесії – це хрестини та весілля.
– А я трошки іншого напрямку, в мене було розчарування спочатку. Водночас я намагалась знайти фотостудію. До речі, таких студій, як були в Харкові, тут нема взагалі.
Тут вони заточені під інший ринок, здебільшого під комерційну каталожну зйомку. Нема попиту на індивідуальні фотосесії, як у нас, коли жіночка просто хоче для себе гарних світлин і приходить до фотографа насолодитися процесом. Або себе подосліджувати через фотографії, або провести приємно час. То в перший час було розчарування, а згодом я знайшла і достойних фотографів, і прилаштувалася до формату студій місцевих.
Перший рік я дуже боялася, що забуду, як тримати камеру, тому волонтером фотографувала всі українські заходи, робила репортажі, якісь дитячі румунські дні народження. І це для мене був вихід з зони комфорту, тому що в Україні здебільшого я працювала з жінками в концепції фототерапії – знімала драматичні портрети, ню.
Жартую, що замість оголених прекрасних українських жінок я стала знімати одягнутих бешкетливих румунських дітей. Але я готова була знімати, аби бути в процесі. А з січня цього року в мене почався період повернення на ту колію, з якої я наче на два роки випала. Я повернулась в ту точку, де була до початку повномасштабного, і зараз починаю робити кроки в тому ж самому напрямку, в фототерапію – дослідження жінок через фотографії.
Схилила румунок у свій бік?
– Стою в цьому напрямку. Маю амбіційний намір поширювати фототерапію, популяризувати цей метод, розповідати про нього, і не залежати від локації. Фототерапію вигадали в Канаді 50 років тому, і вона не має ніяких прив’язок по географії. Це офіційний напрямок психології, я цьому навчалася, і мені хочеться працювати з цим усюди – з українками, румунками, з європейками, американками. Але через мовний бар’єр та те, що українки ходять до своїх, більшість моїх клієнток зараз українки. Це певний кредит довіри.
Тобто українки в Клужі вже настільки міцно стоять на ногах, що можуть собі дозволити не лише харчування, навчання дітей та оренду, а і самодослідження?
– Тут багато фондів, які підтримували гуманітарно українців. Але, на мій погляд, сюди приїхали здебільшого люди, які або мають віддалену роботу і змогли легалізуватись, або ті, хто мають бізнес в Україні, катаються туди-сюди, або ті, хто знайшли тут роботу і залишились. Тобто на дотаціях тут майже не сидять.
Це було одним із факторів, чому я залишилась в Румунії. В мене достатньо різних кваліфікацій, знань, є руки і голова, мені було важливо залишатися вільною, працездатною і самодостатньою. Це було одним з критеріїв, чому я не поїхала в країну Західної Європи, де більше обмежень з працевлаштуванням і можна влаштуватися за рахунок безкоштовної допомоги.
Подібне притягує подібне
З Ганною я познайомилася під час участі в румунському проєкті «Обличчя сміливості». Він зібрав найкрутішу команду переселенок, що створили неймовірні умови для реабілітації 17-ті українських жінок – волонтерок та військових. Здавалося, в їхній добі в той час було значно більше годин, ніж у всіх.
– Проєкт Асоціації Фонео з’явився, як і все тут: треба знати людей, які знають людей. Мене туди запросили, як фотографку, я приєдналася до організаційної групи, і це стало більше ніж тимчасова співпраця. Мені дуже відгукується тема про жінок, про Україну, про війну, щоб показати, що всередині, а не тільки обкладинку. Це моє персональне, тому я сильно включилася, працювала як волонтер.
Я дотримуюсь концепції, що, коли йде війна, кожен має робити свою роботу. Я не можу бути корисною на фронті, але я хочу нести якусь користь. Окей, я доначу зі своєї зарплатні – це один внесок. Але, як фотограф, я можу, окрім донатів, щось ще робити: освітлювати певні події, давати візуальний розголос, поширювати інформацію.
І тому я фотографувала мітинги, всілякі заходи українські, після яких надавала нашим українським організаціям фотоконтент, щоб усюди презентувати візибіліті. В проекті «Обличчя сміливості» мені також було важливо, щоб це побачили якомога більше людей. Це моя особиста місія була – поширювати інформацію у форматі фотографії й таким чином залучати якомога більше людей до підтримки України.
Говорити про війну складно.
– Це незручна правда про цей світ, на якісь речі в обличчя дивитись неприємно, а я не можу вставити сірники людям в очі, щоб змусити їх. Але принаймні зробити інформацію в доступі, поширювати, що насправді відбувається, як війну кожен день проживають жінки, які відкриваються в них сили, як вони трансформуються через ці події – все це я намагаюсь донести суспільству. Якщо не говорити про особисті історії, війна залишиться статистикою.
Але ж твоя особиста історія далеко від війни.
– Я не була в Харкові з моменту від’їзду, їздила тільки до батьків в Івано-Франківськ. Коли мене запрошують друзі, які залишились або повернулись до Харкова або в Київ, я їм кажу – я сцикло, я не їжджу далі, ніж Івано-Франківськ. Не для того я вивозила себе з дому, щоб їхати знову туди, де падають бомби. Я знаю особливості своєї нервової системи, поважаю свої обмеження, і я знаю, що більше користі Україні я принесу тут, а не там, де мене знеструмить від тривоги.
Тоді за якими умовами ти розглядаєш своє повернення додому?
– Розглядаю, але не загадую. В Харкові в мене залишилась квартира, там живе дівчина, яка приглядає за моїм гніздечком. Але в Харків я навряд чи повернусь: для мене це тепер занадто близько до кордону. Я, здається, ніколи не зможу відчувати себе там в безпеці. От просто, як даність.
Тим, хто виїхав, не солодко. Я вважаю, що це вибір, і кожен платить свою ціну. Один обрав вид стресу сидіти в підвалі з дітьми під вибухами, зате спати в своєму ліжечку.
Інший вибір – жити там, де всі чужі й відчувати це завжди, але не чути сирен. Я відчуваю колосальну самотність весь цей період. Як би румуни до нас гарно не ставились, – а вони дійсно дуже підтримують, щиро, в мене навіть є тут локальні друзі, які називають мене частиною своєї сім’ї, – але я завжди відчуваю себе окремо.
В нас є потужна українська спільнота в Клужі, але там кожна людина з великою дірою від горя всередині. Ми зустрічаємось цими порожнечами в грудині й не можемо один одного полікувати.
Чужі серед своїх
Більше половини тих, хто евакуювався до Румунії, обрав цю країну через близькість додому. Хтось возить гуманітарку, хтось дрони або ліки, хтось навідує рідних. І майже всі, повертаючись, замислюються над своїм місцем в українській спільноті.
– Коли я приїжджаю до батьків, вже дотримуюсь певних новоутворених ритуалів. Наприклад, з’їсти хотдог з кавою на першій же заправці, бо це вдома. І в той самий час вже з’явилося відчуття «чужий серед своїх». Скрізь, в нюансах. І сьогодні я не розумію, де я стану своєю, чи стану взагалі колись комусь своя. Це моя ціна за вибір, який я обрала – спати без сирен не в своєму ліжечку.
Якщо мова про ціну, яку, на твій розсуд, має сплатити росія?
– Для мене завершення війни – це підписання угод, після яких дійсно закінчаться військові дії. Кордони повинні бути повернені, також залучення третєсторонньої підтримки, для гарантій цих угод. В ідеалі – забрати й знищили якимось чином всю зброю з тих болот… Але я не вірю, що ця недодержава і її громадяни візьмуть на себе відповідальність за все скоєне. Якщо реалістично, я не вірю в те, що росія нам колись добровільно щось відшкодує.
А як тоді відбудувати все зруйноване?
– Це буде вже залежати від самих українців, як ми будемо відновлювати свою країну, ніхто нам не прийде і не побудує щось заново. А відкат, припускаю, буде страшенний після того, як перестануть стріляти. Тому що всі емоції і лють, що зараз спрямовані на ворога, почнуть детонували зсередини.
Шалена напруга, яка накопичилась в суспільстві, не вивітриться в один момент. Розподілу буде багато: хто виїхав – хто не виїхав, хто був на фронті – хто не був, хто залишився без житла, у кого хтось помер, хто був окупований, хто залишився цілий – і конфронтації буде багато. А також будуть питання до влади. Їх вже багато, але зараз не можна хитати діючу владу, бо хоч з якою головою, але це краще, ніж зовсім без голови.
Наталі ШЕСТАКОВА
Світлини з архіву Ганни ПАВЛОВОЇ
Матеріал створений за участю CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.
