Березівка, Роздільна, Кучурган… Попереду Одеса!
На початок 1944 року гітлерівська Німеччина перебувала в практично безнадійному становищі. На всій території СРСР, від Балтики до Чорного моря, війська Вермахту відкочувалися на захід. 28 березня частини 3-го Українського фронту звільнили Миколаїв. На черзі була Одеса…
У розпорядженні командувача фронтом генерала армії Родіона Малиновського було майже півмільйона солдатів і офіцерів, понад дванадцять тисяч гармат і мінометів, з півтисячі танків і близько восьмисот бойових літаків. Цій значній силі командування німецької групи армій «А» (6-та «армія месників», 3-тя румунська армія) могло протиставити 350 тисяч солдатів та офіцерів, 3200 знарядь і мінометів, 160 танків і понад шістсот бойових літаків.
Розпочаті бої за визволення Одеської області мали запеклий, але стрімкий характер. 31 березня під ударами радянських військ впала Березівка, 3 квітня Роздільна, а ще днем пізніше бійці 4-го гвардійського танкового корпусу увірвалися в Кучурган і повернули на Одесу. Зі сходу до міста підходили танкові та стрілецькі дивізії 5-ї ударної і 6-ї армій, із заходу вела наступ 8-а гвардійська армія. До Південної Пальміри залишалися лічені кілометри…
Агонія напередодні свободи
У самій Одесі в цей час панував формений безлад. Румунська адміністрація ще в двадцятих числах березня драпанула в напрямку історичної Батьківщини. Кермо влади у свої руки взяли німці. Вони намагалися навести лад, однак що ближче наближався фронт, то більше ситуація виходила з-під контролю. Вулиці були наповнені вантажівками і гужовими возами, що вивозили цінності. Трамваї ходили погано, інфляція підняла ціни до захмарних величин.
— Наведемо такий приклад: кілограм сала в березні 1944 року коштував двісті марок, а в 1942 році вечеря на двох у престижному ресторані коштувала 25 марок, — каже науковий співробітник Центру історичних досліджень півдня України ім. Академіка В. І. Липського Олександр Черкасов. — Населення починало голодувати. Дуже багато хто рятувався разом із румунами і німцями. Особливо це стосувалося приватних підприємців, педагогів, артистів, тобто тих, кому могли закинути співпрацю з окупантами. Був і кримінальний елемент, який вивозив до Румунії награбовані цінності та твори мистецтва. Благо, «домовитися» з румунськими прикордонниками було нескладно…
Свої бомблять, чужі розстрілюють
Одесу регулярно бомбила радянська авіація. При цьому, «сталінські соколи» були не дуже розбірливі у виборі цілей. Офіційно вони завдавали ударів по порту, проте в реальності смертоносний вантаж падав куди попало. Дуже сильно постраждав центр (вулиці Жуковського, Єврейська, Рішельєвська, Катерининська). Природно, що в основному від цих ударів гинули не фашистські військовослужбовці, а звичайні городяни.
Проте промахи радянських льотчиків не йдуть ні в яке порівняння з тими звірствами, які дозволяли собі окупанти, що відступали. Причому особливо «вирізнялися», як правило, не німці, а практично свої, — калмики і козаки, які приєдналися до фашистів (терські, донські, астраханські). Намагалися не «відставати» і румуни.
— Німці віддали румунському командуванню безліч поламаних італійських вантажівок, — розповідає старший науковий співробітник одеського історико-краєзнавчого музею Василь Прокоф’єв. — Частину з них вдалося полагодити, а з несправними чинили так. Їх підкочували до будинків городян впритул, обливали бензином і підпалювали. Люди, побоюючись пожежі, вибігали на вулицю і тут їх розстрілювали румуни. Таке практикувалося на Млинах і на Молдаванці, де багато одноповерхових будівель. Ви запитаєте, навіщо? А так, для розваги…
Кому на Дністер, а кому — в органи
Увечері 9 квітня передові частини Червоної Армії увірвалися в порт, а до ранку 10 квітня практично все місто було звільнене від окупантів. На вулицях догоряла спалена німецька техніка, то тут, то там можна було побачити трупи вчорашніх панів з числа тих, хто не встиг вчасно покинути Південну Пальміру. Одесити зустрічали визволителів зі змішаними почуттями. З одного боку, людей долала щира радість від того, що прийшли свої, яка рвалася назовні.
— Мені тоді було вісім років, і я добре пам’ятаю, як відчинилися двері і в будинок увірвалися бородаті мужики з автоматами, — згадує одесит Анатолій Струк. — Я забився на піч і почав плакати від страху. А один підійшов до мене і сказав: «Синку, ми свої». Це були партизани…
З іншого боку, городянам було страшно. На дворі стояв 1944 рік, проте що таке НКВС люди чудово пам’ятали. Стати «ворогом народу» міг кожен. І справді, слідом за звитяжними радянськими військами, що визволили Одесу від фашистів, ішли «смершівці», у яких було своє визволення. Уже за кілька днів тисячі одеситів отримали повістки, згідно з якими вони мали навідатися до «відповідних органів».
Поки Одеса починала повільно звикати до відносно мирного життя, її вчорашні господарі, румуни й німці, готувалися обороняти дністровський рубіж, потайки сподіваючись ще повернутися на залиті сонцем вулиці Південної Пальміри. На щастя, їхнім мріям збутися не судилося…
Місто Овідія: гігантське козацьке кладовище
Всупереч думці низки істориків, твердження, що німецькі війська, які залишали Одесу, мали слабку боєздатність, докорінно хибне.
— Румуни справді панікували, чого не скажеш про німців, — каже старший науковий співробітник одеського історико-краєзнавчого музею Василь Прокоф’єв. — 9 і навіть 10 квітня вони побатальйонно за повної дисципліни залишали Одесу і рухалися Овідіопольською дорогою в бік Дністра. Дуже показовою була трагічна доля 10-ї гвардійської кавалерійської кубанської дивізії, якою командував полковник Шевчук. Номінально Одесу було взято в кільце, але в районі Овідіополя на шляху всієї маси німецько-румунських військ, що відступала, опинилася тільки ця нещасна дивізія. Кубанці хоробро прийняли бій, проте були буквально розчавлені. До того ж німці викликали по рації авіацію, яка обрушила на кавалеристів шквал вогню і заліза. Місцеві жителі розповідали, що поля ліворуч і праворуч від дороги були засіяні трупами і розбитою технікою. Доходило до рукопашних боїв. Загинули практично всі, зокрема й сам Шевчук, якого призначили командувати дивізією лише трьома днями раніше…
