Головні моменти:
- Дитячий табір в Росії – як в’язниця;
- Одиночний шлях через процедуру фільтрації;
- «Бажаєш, я візьму тебе під опіку?»
- Нова родина – нове начало;
- «Для цих дітей ми маємо робити більше».
Дитячий табір в Росії – як в’язниця
З перших днів широкомасштабного вторгнення російські танки знаходились під вікнами Лєри в Новій Каховці. Обстріли, паніка, а згодом – депортація. У 2022 році росіяни зібрали приблизно 500 дітей і під приводом оздоровлення перевезли їх у табір в Євпаторії. Лєра провела там два місяці.
– Діти мерзли, малюки не отримували належного догляду, у них були воші, вони хворіли, і ніхто не звертав на них уваги, – розповідає Лєра. – Основною метою було, щоб зранку звучав російський гімн, і ми зобов’язані були його співати на лінійці. Кожен день до нас приїжджали агітаційні групи, які намагалися підштовхнути нас вступити в «Юнармію» або в російські університети, обіцяючи гроші та квартири. Обіцяли, що родини, які переберуться до Росії, стануть незвичайно заможними. Вони влаштовували уроки, де розказували вигадані історії про те, що голодомор – це міф, що трагедія на Чорнобилі не відбувалася, що російська нація найвеличніша в світі, адже з давніх часів перемогла Наполеона, а України не існує. Вони постійно вкладали цю пропаганду в голови дітей. Я відчувала себе як у в’язниці, немов у лікарні для психічно хворих. Нам навіть не дозволяли виходити за межі табору.
Тримати це було важко, тому дівчина звернулася до бабусі, щоб та знайшла спосіб її забрати.
В кінцевому підсумку, бабуся Лєри, поважна опікунка, вмовила росіян віддати їй дівчину в обмін на обіцянку залишитися в Росії. Вони виїхали до Генічеська, де Лєра почала план своєї втечі.
Одиночний шлях через процедуру фільтрації
Лєра вступила до Київського медичного коледжу ще під час окупації. Цей крок дав їй можливість отримати місце в гуртожитку. Вона зібрала гроші, документи, попрощалася з бабусею й вирушила в дорогу. Маршрут пролягав через Мелітополь, Ростов, Бєлгород і далі – Сумщину.
На кордоні її чекала фільтрація: допити, перевірка телефону. Лєра вигадав історію, що їде за документами і незабаром повернеться. Вона довго плакала, і, можливо, саме це стало причиною, чому росіяни її пропустили.
Далі йшла сіра зона. Дві години пішки. У голові – страх, у серці – надія. І нарешті – український прапор. Лєра знову плакала — вже від полегшення. Саме тоді вона потрапила в Офіс омбудсмена.
«Бажаєш, я візьму тебе під опіку?»
Про Лєру дізналася керівник комунікацій фонду «Голоси дітей» Ольга Тимченко.
– Тоді ми шукали дітей, які могли отримають можливість поїхати до Великої Британії та розповісти свої історії на Парламенті. Наші психологи порадили мені дівчинку Валерію Сидорову, яка самостійно повернулася з окупації. Вона свідома, і її розповіді не травмують, що дуже важливо, – розповіла Ольга. – Вперше я поспілкувалася з нею онлайн, і була вражена, що вона вміє гарно висловлюватися і готова ділитися своєю історією. Ми почали оформлювати документи, щоб нею можна було поїхати до Британії. Але тут виникла проблема: оскільки Лєра сирота, вона потрапила під державну опіку. А державна опіка виявилася ще одним етапом несвободи. Стало потрібно багато бюрократичної роботи, і в результаті ми не встигли оформити все вчасно, тож нам довелося відмовити їй, що було дуже боляче. Вона була обіцяна, і знову зазнала відмови, що для підлітка є великим розчаруванням. Мене дуже вразило, що дитина, яка вирвалася з одного неволі, потрапила в іншу. Я бачила за її станом, що їй дуже важко.
Ольга згадує, що тоді в Британію вони поїхали з іншими дітьми, але завжди думала про Валерію.
– Мені спала на думку ідея допомогти комусь. Коли почалося вторгнення, я подумала про те, що могла б всиновити або взяти під опіку дитину. Адже багато дітей залишаються без батьків. Я вирішила, що якщо зустріну таку дитину, то допоможу їй. І коли зустріла Лєру, відчула, що це саме вона.
Після кількох зустрічей з психологом та обговорення цього рішення, Лєра прийшла в Офіс на чергову зустріч, не підозрюючи, що її чекає.
– Ми зустрілися в Офісі. Я хотіла обережно все розповісти, не злякати, але не втрималась і прямо запитала: «Бажаєш, я візьму тебе під опіку?». Вона подивилася на мене і сказала: «Хочу» та заплакала, – згадує Ольга.
Після проходження всіх курсів та перевірок Лєра переїхала з гуртожитку до нової родини.
Нова родина – нове начало
Сьогодні Лєра живе з Ольгою в Києві. У неї є хлопець Максим. Вони разом з дитинства, вчилися, дружили. Коли почалася велика війна, Максим виїхав до Ірландії. Але рік розлуки довів їм, що вони не можуть жити один без одного. Тому, як тільки Лєра повернулася до Києва, він залишив чужу країну і, розуміючи, що назад шляху вже немає, оскільки йому виповнився 18 років, приїхав до коханої.
Максим зараз працює та навчається у вечірній школі. Лєра – студентка медичного коледжу, мріє стати реабілітологом і допомагати військовим.
«Для цих дітей ми маємо робити більше»
Бюрократичні перепони – це ще один наш біль, внутрішня війна. Ми вирішили детальніше розібратися у різниці між усиновленням та опікунством. І з чим насправді стикаються потенційні батьки.
По-перше, потрібно звернутися до Центру соціального захисту у своєму місті, щоб дізнатися, чи зареєстровані діти, які потребують допомоги. Важливо усвідомлювати, що існують різні процедури: усиновлення – це одна справа. Це досить тривала, складна процедура, яка може зайняти кілька років через суди. Під час війни важко знайти дітей менше трьох років, яких зазвичай шукають потенційні усиновлювачі.
З опікою простіше, адже зазвичай під опіку беруть дітей, з якими вже познайомились. Знайомство може відбутися в дитбудинках або в новинах.
– Коли ти береш дитину під опіку, ти можеш забрати її до себе додому. Вона також може стати твоєю дитиною, – пояснює Ольга. – Різниця в тому, що коли дитина досягає 18 років, всі офіційні стосунки закінчуються. Ні у тебе немає прав, ні у неї на тебе. Але психологічні, емоційні зв’язки залежать тільки від вас. Мій приклад – Лєра, якій вже 18, але ми все ще залишаємося тією ж родиною.
Процес оформлення опікунства займає приблизно два місяці. Основним етапом є спеціальні курси, на які направляють потенційних батьків від соцзахисту. Тут розповідають про дитячу вікову психологію та проблеми, з якими може стикнутися родина. Після проходження курсів надається документ, з яким вже можна звернутися для оформлення усіх інших дозволів та документів на опіку. Також приходять служби, які перевіряють умови проживання дитини (окрема кімната, ліжко, стіл для занять тощо) і видають дозвіл. Дуже важливо, щоб дитина надала свою згоду, щоб вона сама бажала бути під опікою. Наприкінці видаються документи, які підтверджують, що ви є опікуном.
Одна з двадцяти тисяч: скільки українських дітей знаходяться в окупації
В Україні існують організації, які допомагають дітям знайти батьків. Серед них «Українська мережа за права дитини». Ми поспілкувалися з головою правління Дарією Кас’яновою.
– Ми повертаємо дітей віком до 23 років. Ми бачимо бажаючих, і вони йдуть сюди. Навіть молоді люди з Донецька, Луганська, Криму, що окуповані з 2014 року, йдуть сюди, вивчаючи українську мову самостійно, хоча в дитинстві жили там, потрапили в окупацію, і їх батьки мали іншу – проросійську – позицію, але діти їдуть сюди. Нещодавно ми виїхали дитину, яка розповіла про своїх подруг, які також хочуть переїхати до України. Це дуже важко, небезпечно для підлітків, і це також дорого.
За офіційними даними, 19 506 українських дітей вважаються депортованими або примусово переміщеними, з яких лише близько 1300 вдалося повернути. Це мало, але кожне повернення – велика перемога.
Історія Лєри – це не лише про особисту мужність, а й про надію. Про те, що любов до Батьківщини, підтримка та небайдужість здатні змінити життя. І, можливо, врятувати не одне.
Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не завжди збігаються з офіційною позицією партнерів
