Бачу мету – не бачу перешкод
Ми з пані Іриною познайомились сім років тому, коли вона разом з іншими випускниками шкіл Рені, отримавши атестати, запускали вінки на води Дунаю, прикрашені стрічками з написаними заповітними бажаннями. Тоді Ірина поділилася своїм важливим переконанням: «Шлях подолає той, хто не зупиняється».
— Важливо йти до своїх цілей, незважаючи на всі труднощі, – наголошувала випускниця. — Перша мета була досягнута – я закінчила школу з медаллю. Наступна мета – вступ до медичного університету.
Скрутне рішення підлітка
Сім років пройшло, і Ірина Панфіл отримала диплом Одеського національного медичного університету. Наразі вона проходить інтернатуру в Одеській обласній дитячій клінічній лікарні, де розташована кафедра педіатрії, та заочне навчання в Ізмаїльській центральній міській лікарні з педіатричним відділенням.
З того моменту, коли Ірина одягла білий халат, її ночі стали менш спокійними:
— Під час навчання в університеті я отримала дворічний досвід роботи в відділенні анестезіології та інтенсивної терапії обласної лікарні, — ділиться молода спеціалістка. — Найскладнішими випадками були нещасні випадки, коли бригади екстреної допомоги доставляли підлітків, які намагалися вчинити самогубство. Часто це були серйозні травми (падіння з висоти), і дитина знаходилася в тяжкому стані. Ми могли фізично врятувати дитину, поліпшити її стан, але проблема залишалася. Чому у суспільстві є діти, які приймають такі жахливі рішення? Якого тиску вони зазнавали? Як цього уникнути? Ці ситуації найбільше вражали та глибоко впливали на мене.
Вони не заслуговують на таке
Ще одна біль лікарки-інтерна – це покинуті діти.
— Люди в лікарні, де я проходжу заочну інтернатуру, привозять багато малюків з дитячих будинків і психо-неврологічних диспансерів. Вони мають вроджені вади, батьки, на жаль, не готові взяти на себе відповідальність за них. Є випадки, коли дітей залишають, бо на них не чекали і не бажали. Про це дуже важко говорити, адже вони не заслуговують на таке. Багато медсестер і лікарів приносять їм все, що можуть. І я також участь у цьому, бо для мене кожна така дитина – немов моя.
Я обговорювала з колегами, що хочемо об’єднатися й створити центр, де безкоштовно надаватимуть допомогу покинутим дітям.
Думки в нотатках та віршах
— Ірино Іванівно, ви дуже чутливо реагуєте на кожну ситуацію. Чому ж не всі медпрацівники такі емоційні?
— Відповідь проста — втома. У медичних закладах недостатньо кадрів. На деяких лікарів лягає величезне навантаження, як фізичне, так і емоційне, особливо у хірургів, травматологів та акушерів-гінекологів.
— А як жінки-лікарі відновлюють сили? Як, зокрема, ви?
— Як кажуть психотерапевти, важливо відрефлексувати. Я часто записую свої думки у формі прози або віршів, використовуючи різні художні засоби. Іноді я соромлюсь публікувати свої твори, тому вони залишаються в нотатках. Також мені цікаво спостерігати за тим, як трансформується українська культура. Багато нових імен, які варто вивчити, це надихає створювати нове.
Здобути досвід — і повертатися додому
— Тобто ви ще й починаюча письменниця. Які ваші плани на кар’єру?
— Хочу отримати вторинну спеціалізацію, більше уваги на наукову та викладацьку роботу. Після завершення інтернатури планую вступити до аспірантури.
— Чи плануєте ви працювати за кордоном?
— Я мрію пройти стажування в європейській країні, дізнатися нове та повернути позитивний досвід в Україну, але працювати там не планую. Вважаю, що доцільніше залишитися тут.
— У великій війні медичні працівники рятують наших героїв. Чи готові ви працювати у військовому шпиталі?
— Так, готова. Багато колег, які пройшли курси тактичної медицини, вже працюють в шпиталях. Багато моїх однокурсників допомагають, як можуть — їм велика повага.
Цінний час — на документацію
— Молоді спеціалісти завжди пропонують нові погляди та ідеї. Що, на вашу думку, потрібно змінити в організації охорони здоров’я України?
— Я вважаю, що слід зменшити обсяг документації. Історія хвороби нас навчає ще з першого курсу, але ця робота подвоєна, адже ми заносимо дані ще й до бази НСЗУ. Через збої в системі лікарі можуть годинами чекати, що ускладнює огляд пацієнтів. Систему потрібно вдосконалити.
— Чому молоді спеціалісти не хочуть працювати у маленьких містах та селах?
— Це амбіційність молоді. Багато колег прагнуть потрапити в обласні лікарні, але я вважаю, що в маленькому місті молодий лікар може бути кориснішим та навчитися більше. Проте не всі готові пройти такий шлях. Це нещодавно стало причиною дефіциту лікарів у малих лікарнях.
— Що було найскладнішим під час навчання у медуніверситеті?
— Виправдати довіру батьків і викладачів, щоб вони пишалися мною. дуже вдячна матері, яка в’язала речі для покинутих немовлят. Її підтримка дуже цінна для мене.
